Читати книгу - "Женоненависник"

— Пане, ваша дружина вкрай знервована... І ця вигадка Зія-бея навряд чи вгамує її гнів... Навіть навпаки... Тому пропоную якнайшвидше скінчити вечерю.

Мій голос був настільки спокійним, а поведінка — рішучою, що бідолашний п’яничка навіть не наважився суперечити. Ми мовчки довечеряли. Я підвелася.

— Ваша дружина, напевно, вже трохи пересердилася. Якщо дозволите, я хотіла б мати задоволення й честь помирити вас.

Я привела це лихо до його дружини, як приводять до вчителя учня, який втік з уроку.

Сердешна жінка була, здається, ще нервовішою, ніж перед тим. Втім, вона сильно злякалася, коли її чоловік залишився наодинці зі мною. Страх виявився сильнішим від гніву. Вона не встояла перед моїм ґречним проханням і прийняла назад свого чоловіка, «йдучи на таку жертву тільки з поваги до мене, виключно, аби не псувати людям свято».

Вони пішли, стиха огризаючись одне на одного. Не було сумніву, що трохи перегодом буря здійметься з новою силою. Але коли нас там не буде, хай роблять собі, що хочуть.

Ми з Гомункулусом знову залишились віч-на-віч. Я приготувалася до атаки, будучи на додачу ще й розлючена та обурена нещодавнім епізодом.

— Я від вас такого не чекала,,Зія-бей...

— Чому? Що сталось?

— Ви мене залишили, ви мене образили!..

— Боже борони!.. Просто так треба було... Ви ж бачили, чим це все могло скінчитися...

Я з скорботною методичністю вела далі:

— А ми тут при чому? Наша яка справа? Мені було так добре цього вечора...

— Саро-ханим, ви перебільшуєте... В чому моя провина?

— Ну це ж була ваша ідея! Якби навіть хтось інший вам таке запропонував, ви мусили не погоджуватися! Мусили сказати: «Я дав Сарі слово. Я її не залишу». А ви самі свідомо кинули мене й пішли!

Мені на очі знов набігли сльози. Гомункулус, похнюпившись, гірко всміхнувся:

— Ви ж знаєте: я людина неотесана, не звик до благородних посиденьок, а тим паче з жінками. Хіба можна на мене ображатися, Саро-ханим?..

Цей голос, ця поведінка знову пробудили в мене надію, Нермін. Я ще тужливіше повісила голову:

— Якби справа була в етикеті, то це можна було б легко зрозуміти. Але ж це було веління серця! Ви хотіли позбутися Сари — ось що насправді прикро!

Гомункулус дивився перед собою й мовчав. Я вела далі:

— Я вже раділа, думала, що ми з вами стали добрими приятелями. Це навіть трохи мені лестило. Ви виділили мене з-поміж усіх моїх подруг. Ви ставилися до мене шанобливіше, ніж до решти... Точніше, мені так здавалося... Мене вже кличуть до Стамбула... Через кілька днів я мушу їхати звідси... Я не можу не послухатися батька... Ця вечеря мала бути, можна сказати, прощальною, Зія-бей...

— Ви так скоро їдете, Саро-ханим?

— Через три-чотири дні...

— Через три-чотири дні? Так скоро?

Він відвернув голову й задумався, вдивляючись кудись у темряву.

— Я завжди казала, Зія-бей, ще не вмію ховати своїх почуттів... Ви такий природний, такий сильний... Ви не схожі на решту... Перед вечерею я плекала якісь непевні надії. Думала собі: а раптом ця чудова ніч навіє нам щось добре... А раптом ми з Зія-беєм знайдемо спосіб не розлучитися назавжди...

— Саро-ханим...

Це «Саро-ханим» із його вуст вирвалося придушеним криком. Я не відповіла. Він знову промовив, ще слабшим голосом:

— Саро-ханим...

Зі сльозами на очах я обернулася до нього. Але він опустив голову:

— Я, з вашого дозволу, піду. Я дуже втомився... Ще раз перепрошую за свою нещодавню неґречність.

Я простягла йому руку. Він торкнувся пальців, зробив рух, аби піднести її до вуст, але відпустив, і, не промовивши жодного слова, повагом пішов геть.

Я мало не збожеволіла від радощів. Жодних сумнівів не лишилося.

Гомункулусу зараз здається, що він утік від мене, але через день-два він неодмінно повернеться. І неодмінно впаде мені в ноги. А от тоді... Перемога — це така річ, Нермін, що я розумію тих, хто ладні за неї вчепитися одне одному в горлянку на полі бою...

Так, «женоненависника» переможено. Коли він в останню мить тримав мене за руку, пальці в нього були холодні, мов у хворого на смертному одрі.

Розвиднялося. Частина гостей роз'їхалися, інші спали чи дрімали — хто в будинку, хто на стільцях у саду. А божевільна молодь, чоловік із десять, почерпнувши сили з ранку нового дня, продовжувала танцювати в одному з кутків саду.

Коли я, здолана втомою, йшла до своєї кімнати, на балконі помітила Ремзі-бея. Щасливий наречений, залишивши на самоті в першу шлюбну ніч свою молоду наречену, завдяки якій він пізнав кохання, в передранкових сутінках із цигаркою в руці міряв кроками балкон. І т. ін.

Сара

XV

Сара — Нермін

Нермін, сестричко,

У мене для тебе сумна новина: Гомункулус загинув учора внаслідок трагічного нещасного випадку. Товариші сьогодні поховали сердегу на цвинтарі в містечку.

Смерть здавалася такою далекою від цього сповненого життям та здоров’ям парубка, такою далекою, що мені й досі не віриться в цю трагедію.

Щойно ми з Хандан наказали запрягти екіпаж, з’їздили на могилу Гомункулуса. Поклали на ще невисохлу землю декілька квіток.

Щоправда, він був нашим ворогом. Але ж смерть і помста — це різні речі, правда ж? Я хотіла лише збити з нього пиху. Уявивши, як він, сердешний, лежить, безпорадний і беззахисний, під могильним насипом, перед яким я стою, я навіть відчула каяття. Що поробиш, Нермін, отака я м’якосерда.

Хандан була дуже засмучена. Уважно дивлячись мені в обличчя, вона промовила:

— Я й досі не можу повірити в цю смерть. Мені все здається, що Гомункулус своїми залізними ручищами скине з себе землю й почне кепкувати з нашої жалоби.

Я згадала, як він тоді ввечері, насміхаючись із мене, стрибнув у садову криницю. Тоді я просто знавісніла від люті, а зараз не змогла стримати сліз.

Смерть примиряє найзапекліших ворогів.

Мені згадалися останні слова, які він промовив у ніч весілля, коли вже збирався йти. І я повторила йому те саме:

— Гомункулусе, я, з твого дозволу, йду... Я збиралася заподіяти тобі невеличке зло. Хоч я і не встигла цього зробити, але все одно прошу в тебе пробачення за свій негарний намір. Вибач, Гомункулусе.

Трохи детальніше розповім тобі про нещасний випадок, Нермін...

Гомункулус після весільної ночі