Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Ну звісно ж! Голос! 

Виходить, що коли у Квантумі сфера притягнула мене до себе, то щось відбувалося тут з костюмом… Вони пов’язані? Хіба могло таке бути? Чи потрібно було пов’язати з костюмом лише мене? Піднявши руку, я почав ретельніше роздивлятися його… І з жахом мусив констатувати, що він ніби вріс в мою шкіру, а з точки здорового глузду — це було неможливо. Але з іншого боку, тепер стали зрозумілими ті дивні відчуття, а якщо… 

— Ні-ні, це повна дурня, — продовжував белькотіти, зіскочивши із ліжка. Вперши руки в боки, підійшов до екрана і якусь мить стояв перед ним, ніби чекав відповіді. — Та ні, цього не може бути… Чи може?

Сіпнувся, щоб пошукати підтвердження в мережі, але ж Емікс слідкував за мною… Ні, не дам йому такого задоволення. Тому розвернувся й пішов на кухню. Проходячи повз мамину кімнату, яку вона чомусь залишила відчиненою, не міг втриматися, щоб не помітити жовтої відмітки на її сканері. І цей колір мені не подобався. Довгий час вона була зеленою, що давало мені впевненість, що ми серед тих, до кого хвороба не дісталась за стільки часу. Але тепер… Я розгубився, підійшовши ближче. Переглянув історію сканувань і з жахом відзначив, що такі показники датувалися кількома днями…

З жахом перевів погляд на охайно заправлене мамине ліжко. Чомусь моє підборіддя сіпнулося, бо я не хотів, щоб вона загинула… Все життя я вірив, що саме тепер це пекло для людства скінчиться… І не торкнеться найдорожчої мені людини… Помилився? Відчувши на очах вологу, я позадкував із кімнати. 

На двір. Потребував повітря. Безліч думок, але передусім про маму… Батько знав? Я настільки заклопотався собою, що геть не звернув уваги на її показники.

— Але ж вона казала, що спостерігаються покращення… — криво всміхнувся, мотнувши головою. — Але про себе мовчала і тому втратила віру… 

Вона завжди дбала за інших, а за себе в останню чергу… Я не хотів цього. Мусить бути вихід… Я підійшов до дороги й сів на бордюр, сховавши голову в долонях, спершись на коліна. Хотів спинити час, повернути його в іншу сторону, змінити все… Але ж хто я? Я ж не повернуся в минуле і тим більше не зупиню пандемію, що запустила цей клятий відлік…

Відлік… У Емікса теж запущено відлік, якого було не так вже й багато… А що як тим самим я і мамі допоможу? Витерши сльози, я підвів очі на огидно похмуре небо.

— Він знав, що вона хвора? Чи це випадковість?

Розумів, що відповідей не буде, принаймні поки що, тому підвівся й повернувся у будинок. Випив на кухні склянку води, і пройшов до своєї кімнати, аби знову не побачити тих показників. Все ж вклався в ліжко, намагаючись заснути. Цікавий момент, що моя теперішня піжама була комфортно теплою, а екран на наруччі висвітлював мої показники, яких не помічалося раніше. Звісно, бо ж до контакту зі сферою їх і не було. Заради цікавості дослідив весь асортимент запропонованих послуг, знайшовши вкладку «енергозаощадження», не роздумуючи натиснув вказівним пальцем… 

І що воно означало, я збагнув лише вранці, коли прокинувся від якогось руху в будинку. Не розуміючи що до чого, зірвався і сів на ліжку.

10:00

Мабуть, мама повернулась. Отже, ось так просто костюм здатен вимкнути мене… Це вже цікаво. Хоча, мусив і визнати, що я дійсно відпочив, бо навіть не пам’ятав чи щось снилось мені. Але тепер знову пригадалась мама. Зіскочивши із ліжка, я знову оглянув своє трико. Та ж не можу я в ньому розгулювати містом. Прогорнувши на наруччі кілька вкладок знайшов найбанальнішу, що можна було уявити та до чого я не допетрав одразу: «активувати/деактивувати». 

— Серйозно?

Аж хотів крикнути, але тоді неодмінно мама розхвилювалася б. Тому обійшовся лише напруженими кулаками та стиснутими зубами. Натиснувши на деактивацію, широко розплющеними очима спостерігав, як шар костюма ніби розчинявся, але наруччя залишалося поєднане зі мною, під зміною кута світла воно маскувалося під мою шкіру. Знову активувавши його — все повторилося у зворотному порядку, немов тепер із моєї шкіри виникав захисний панцир, обволікаючи собою. Повторив процедуру, переконавшись, що навряд чи комусь так пощастило із ним.

Розібравшись із костюмом, я підійшов до сканера. Ступив на його платформу і вперся долонями у відповідні місця. Обличчя підставив під камеру, аби були доступними мої зіниці. Коли система отримала підтвердження моєї особи, промені почали ретельно зіскановувати моє тіло. Мабуть, це вперше я стояв тут не переймаючись за результат — в думках був лише мамин… І я заплакав, не маючи змоги витерти сльози, бо порушиться сканування, але нічого не міг вдіяти. Як зараз іти до неї? Що казати? Чи взагалі вдати, що я нічого не знаю? 

Безвихідь, яка розривала мене зсередини. Мабуть, один із найнеприємніших для мене моментів, це коли немає виходу з глухого кута… 

Після сигналу я подивився на індикатор, який засвітився зеленим, а слідом і на звіт сканування. При зеленому показникові необов'язково було звертати увагу на результати, але цього разу чомусь повело… В середньому на чотири відсотки мої показники покращилися до досконалих. Розгубився, бо раніше вони були просто в межах норми, а тепер цифри пішли вгору… Чи це збіг? Чи насправді зі мною щось відбулось?