Читати книгу - "Новорічні (не)щасливці, Емілія Дзвінко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На вечерю до Максима Олександровича ми приїжджаємо вчасно. Точніше сказати, навіть швидше ніж потрібно. Макс робить це спеціально, щоб я освоїлася на чужій території й почувала себе комфотно в ролі його дівчини, коли прийдуть “головні стерв’ятники” вечора. Не можу по-іншому назвати Кирила та Мілану, бо обидвоє видаються мені дуже слизькими і підлими. З такими краще не зв'язуватися ні в особистому, ні в бізнесі. Є й хороші новини. Сергій з Оленкою будуть сьогодні присутні, тож в мене буде група підтримки. З іншими членами родини Діденків я не знайома, але мене чомусь вони не лякають. Головне моє завдання — це переконати у нашому великому коханні дідуся та Кирила. Тему Мілани Макс оминає, а коли я намагаюся якось перевисти розмову в русло його стосунків з нею, той злиться. І що я маю думати? Невже між ними справді щось може бути? Я розумію, що як для фіктивної дівчини надто переймаюся, але поки я у цій ролі, нехай веде себе пристойно.
Дідусь Макса, дуже вправно пересувається у своєму сучасному інвалідному візку. Завжди приємно бачити людей, що навіть попри важкі недуги вміють випромінювати оптимізм та бути активними. Максим Олександрович «викрадає» мене на деякий час, щоб провести екскурсію по будинку. Це розкішний особняк на три поверхи в англійському стилі. З відкритою мансардою та облаштованим цокольним поверхом. Будинок має великі вікна, тому всередину потрапляє багато світла і це мене підкуповує. Люблю, щоб усюди було сонячне проміння, навіть взимку.
— Діду, віддавай мені мою наречену, бо подумаю, що ти хочеш відбити її в мене, — Макс непомітно підкрадається до нас і обіймає мене ззаду.
Я легенько здригаюся, бо ще не звикла, що мій фіктивний хлопець може за будь-якої нагоди ось так по власницьки мене торкатися. Сподіваюся, що цього не помітить Максим Олександрович. Він людина прониклива, особливо, якщо це стосується його інтересів.
— Максе, якби я був на декілька десятків років молодший, то забрав би в тебе Наті. Такі жінки на вагу золота. Тримайся за неї і люби так, щоб їй не захотілося тебе покинути, — робить мене комплімент Максим Олександрович, а мені стає незручно. Його слова щирі, а між нами з його онуком все обман.
— Любитиму, що не покине … — відповідає Макс діду. Добре, що він стоїть позаду мене, бо зараз на моєму обличчі помітні збентежння і розгубленість.
Знадвору чути кроки і вже за хвилину у вітальні з’являються Оленка з Сергієм. Я обіймаюся з подругою, але поговорити не встигаю, бо приходять ще якісь гості, а за ними ще, і лише в кінці Мілана та Кирило. Запрошених на вечерю 30, а то й більше людей. Нічогенька така сімейна вечеря.
Біля мене за столом з однієї сторони сидить Оленка, а з іншої Макс. Навпроти — Мілана. Не думаю, що це випадковість. Цікаво, вона утне щось незвичне чи спробує спровокувати мене? Ось чомусь маю я таке передчуття, що ми з нею ще зчіпимось сьогодні. Сподіваюся, що перепалка буде словесною. Вечеря почалася нудно: з розмов про бізнес, про плани на Новий рік і відпочинок в теплих країнах, а потім плавно перетекла на тему наших з Максом стосунків. Гості одразу оживилися і стали активніше зиркати в мою сторону. Розумію їх і впізнаю ці оціночні погляди.
Не зручних питань ми не уникнули.
— Ви вже визначилися з датою весілля, — запитав у Макса хтось з гостей.
— Ні, поки що ми насолоджуємося моментами разом і не квапимося. Але ми обов'язково вас запросимо, — віджартувався Макс. Як мені здалося, надто впевнено. Ми ж не домовлялися ні про який фіктивний шлюб чи щось таке, тому подібні питання мені не подобаються, а його відповідь тим більше. Хоча маю сказати, що він як завжди випромінює твердість і зухвалість, тож засумніватися в його словах нікому навіть на думку не спадає. Крім Мілани.
— Розумію, щоб одружитися — потрібно бути впевненому, що це саме твоя людина. Тож не варто поспішати, — вклинилася в розмову Мілана.
— Згодна з тобою Мілано. Тим більше, що ти показуєш чудовий приклад, як знайти саме свою людину. Ви з Кирилом ніби створені одне для одного, — відплачую я цій змії її ж монетою.
Мілана свердлить мене своїм ядовитим поглядом, але з усмішкою на обличчі. Жаль, що не можна зробити фотку, щоб закарбувати як виглядає верх лицемірства. За столом вона більше мене не зачіпає. Але я знаю, що такі жінки злопам’ятні, тож варто бути на сторожі. Гості переключаться на інші теми і забувають про мене й Макса. Прекрасно.
Я йду до вбиральні, щоб поправити макіяж. І навіть не дивуюся, що за декілька хвилин приходить й Мілана. Їй кортить висказатись віч на віч, без масок пристойності та ввічливості. І вона собі не відмовляє.
— Ти рано радієш, якщо думаєш, що вдалося захапати собі Макса. Це не надовго.
— Якщо тобі не вдалося його захапати, то це не означає, що мене чекає твоя доля. Мілано, ти як жінка одружена, надто сильно переймаєшся Максом.
— Це тебе не стосується, — злиться дівчина. — В нас з Максом своя історія.
— Ну, судячи з вашої історії, там все без хеппіенду.
— У вас також буде без хеппіенду, — впевнено каже Мілана. Вона зла, але так само як я, намагається тримати емоції під контролем. Розуміє, що один не вірний крок, може спровокувати конфлікт не лише між нами, а й між братами чи навіть більше. — Якщо Макс вже зараз спілкується з лівими дівками, то про які почуття між вами можна говорити? У вас не має майбутнього.
Мене зачіпають її слова, хоча я розумію, що вони можуть бути вигаданими.
— Якщо не віриш мені, то запитай сама у Макса хто вчора телефонував йому? — пропонує Мілана, — Я була в його офісі і все чула…
Я не встигаю знайти потрібних слів як двері відчиняються і заходить Оленка.
— Бувай, Наті! — переможно усміхається Мілана. Вона відчула, що змогла посіяти в мені сумнів.
— Бувай, сподіваюся побачимося не скоро, — кидаю слова їй вслід.
— Що між вами сталося? — запитує подруга, коли Мілана зачиняє двері з іншої сторони.
— Поговорили, — коротко відповідаю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новорічні (не)щасливці, Емілія Дзвінко», після закриття браузера.