Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Ми знаходимо вільний столик, я відмовляюся від кави, прошу принести мені ягідний лимонад. Михайло сідає навпроти мене, усміхається, він, здається, справді щиро радий мене бачити.

— Чим ти зараз займаєшся? — запитує мене. — Ну, крім навчання.

Намагаюся знайти привід розлучитися з чоловіком і стежу за тим, щоб регулярно приймати вітаміни для вагітних. Вголос, звісно, нічого такого не вимовляю. Знизую плечима, трубочкою напій помішую.

— Та нічим, якщо чесно. Останнім часом моє життя до остраху нудне, — майже не брешу, бо крім університету справді нікуди не ходжу. Думки іншим зайняті.

— А з якого приводу в рідних краях? — цікавиться він.

Я здіймаю погляд на Мішу. Прочищаю горло.

— У мене батько помер. На похорон приїхала, — цього разу не приховую правду.

— Вибач. Не знав, — усмішка з обличчя хлопця зникає, він стає серйозним. — Прийми мої щирі співчуття.

— Дякую, — киваю і прикушую нижню губу.

Намагаюся перевести тему розмови на приємнішу, щоб розвіяти між нами незручність і позбавити Мішу потреби добирати правильні слова. Мені не потрібна його жалість і вже тим більше підтримка.

— А в тебе як справи? Усе ще займаєшся боксом?

Міша був серед дівчат популярний ще й тому, що спортсмен. Але він ні на кого не звертав уваги. Спочатку я думала, це тому, що він знав — йому через пів року повертатися назад додому, але пізніше зрозуміла, що це через мене.

— Так. З боксом у мене склалося краще, ніж з економікою. Мене запросили до Америки, зараз готую всі документи й наступного місяця відлітаю. Ти ж теж, здається, збиралася туди на магістратуру?

І знову невинне запитання, яке в саме серце влучає.

— Так, але не впевнена, що вийде. Я вже відправляла їм заявку. Подивимося.

— Ти завжди була відмінницею, вірю, що в тебе все вийде. Буде круто зустрітися там. Обміняємося контактами? — пропонує він раптово.

Відмовити неввічливо, пояснювати причини, чому наступного року ми не зустрінемося в Америці, сенсу немає. Тому тягнуся до сумочки за телефоном, простягаю йому, але в цей самий момент мій мобільний перехоплює чоловіча рука.

Я ковзаю поглядом по чоловікові, хочу обуритися, але так і завмираю з відкритим ротом.

Здивовано дивлюся на Даміра, не розуміючи, що він тут робить і як мене знайшов.

Чоловік же, як нічого не було, сідає поруч зі мною, простягає руку Михайлу, щоб привітатися.

— Я Дамір, чоловік Еліни, — вимовляє, щоб ні в кого жодних сумнівів не виникло в роді наших із ним стосунків.

Мені ж у цей момент Алієва чимось важким стукнути хочеться.

Навіщо тут сцени влаштовує?

Михайло відповідає на привітання Даміра й переводить на мене здивований погляд, немов чекає, що я зараз спростую слова чоловіка. Але все, що я можу — невдоволено покоситися на Даміра й неголосно поцікавитися:

— Що ти тут робиш, Даміре? Як знайшов мене?

— Я завжди знаю, де знаходиться моя дружина, тож мені не потрібно тебе шукати, — його губи розтягуються в усмішці, він підморгує мені, але я чудово встигла вивчити його, щоб зрозуміти, що Дамір злиться.

Озираюся на всі боки, шукаю його людей. Адже якщо приїхав, то йому доповіли, де я і з ким. Примчав, щойно дізнався, що я з іншим чоловіком спілкуюся? Чи тут немає нічого спільного з ревнощами?

Дамір кличе офіціанта й замовляє чашку кави. Михайло сидить мовчки, стискає пальцями свій телефон, уважно роздивляється нас з Алієвим. Знаю, ми зовсім не виглядаємо щасливою парочкою. А ще чудово розумію його розчарування: інтерес і симпатія Михайла до мене так і не зникли за ці роки.

Дамір намагається зберегти спокій та ігнорує неприємну для нього атмосферу. Він дивиться на Михайла, потім на мене, і врешті починає запитувати про те, що його цікавить найбільше:

— Ти так і не представився. Друг моєї дружини?

Міша прочищає горло, нарешті справляється зі здивуванням:

— Так, я Михайло. Ми з Еліною якийсь час навчалися разом. Зіткнулися сьогодні випадково в торговельному центрі, я навіть своїм очам не повірив спочатку. Не знав, що ти заміжня, Еліно, — тепер його погляд звернений на мене. Ковзає до моєї руки, щоб переконатися, що йому не здалося й обручки в мене немає.

— Так, нещодавно весілля було. Дивно, що ти не знаєш. Мені здається, у всіх новинах про це було, — відповідаю, не зачіпаючи подробиць нашого з Даміром шлюбу.

Сама нервово смикаю пальцями серветку. Ясно, що подальше нормальне спілкування з Мішею сьогодні неможливе. Дамір своєю присутністю тисне, викликає бажання попрощатися і скоріше розійтися. Незручна пауза переростає в справжнє гнітюче мовчання за столиком.

Дамір сидить надто близько до мене, хочеться одночасно відсунутися і пригорнутися до нього.

— Що купила? — цікавиться Алієв, скоріше щоб розбити мовчання, яке нависло над нами.

Тягнеться до мого пакета і я не встигаю його зупинити. О ні, він же зараз побачить дитячі речі!