Читати книгу - "Таємна зброя"

Джонні у кримінальній хроніці в газеті «Фігаро», бо уночі він, схоже, підпалив свою кімнату в готелі і бігав голяка коридорами. Ні він, ні Деде не постраждали, але Джонні перебуває в лікарні під наглядом. Я◦показав замітку своїй дружині, щоб підбадьорити її в її одужанні, й одразу ж подався до лікарні, де моє посвідчення журналіста нічим мені не прислужилося. Вдалося дізнатись тільки те, що Джонні марить і що в його нутрі така кількість марихуани, якої досить, аби довести до божевілля десяток людей. Бідолашна Деде виявилась неспроможною опиратись, переконати його не курити. Усі Джонніні жінки врешті стають його спільницями, і я на сто відсотків впевнений, що наркотики йому дала маркіза.

Коротко кажучи, річ у тім, що я одразу пішов до Делоне і попросив якомога скорше дати мені послухати Amorous. Бо хтозна, чи Amorous не стане заповітом бідолашного Джонні; і в цьому разі мій професійний обов’язок…

Та ні, ще ні. Через п’ять днів зателефонувала Деде і сказала, що Джонні почувається значно краще і хоче мене бачити. Я◦не став їй докоряти: по-перше, вважаю це марною тратою часу, а по-друге, голос бідної Деде, здавалося, лунав із тріснутого чайника. Я◦пообіцяв зараз же прийти і сказав, що, може, коли Джонні одужає, вдасться організувати йому турне провінційними містами. І повісив слухавку, коли вона заплакала.

Джонні сидить на ліжку в палаті, де лежать ще двоє хворих, які, на щастя, сплять. Перш ніж я встиг щось йому сказати, він обхоплює мою голову своїми лабетами і безліч разів цілує в чоло і щоки. Він страшенно охляв, хоча каже, що їсти йому дають багато й апетит у нього добрий. Наразі найбільша його гризота — знати, чи не лають його хлопці, чи не зашкодила комусь його криза і таке інше. Що я міг йому відповісти? Він добре знає, що концерти скасовано і через це Арт, Марсель і решта хлопців у збитках. Але він питає це так, наче вірить, що за цей час сталося щось добре, щось таке, що могло все владнати. Разом з тим йому мене не обдурити, бо за усім цим стоїть його абсолютна байдужість, Джонні начхати на те, що все пішло під три чорти, і я занадто добре його знаю, щоб цього не помітити.

— Що тобі сказати, Джонні. Справи могли би йти краще, але ти маєш талант усе зіпсувати.

— Так, що правда, то правда, — каже він стомлено. — Це все через урни.

Я◦згадую слова Арта й уважно дивлюся на Джонні.

— Цілі поля урн, Бруно. Сила-силенна невидимих урн, захоронених у безмежному полі. Я◦ходив тим полем і час від часу об щось перечіпався. Ти скажеш, що мені це наснилося. Та завваж, це було так: я раз у раз перечіпався об якусь урну, доки не зрозумів, що ними заповнене все поле, що їх тисячí і всередині кожної — прах померлого. Далі пам’ятаю, що я схилився і став нігтями рити землю, доки не показалась одна урна. Так, пам’ятаю. Пам’ятаю, що я подумав: «Ця буде порожньою, бо вона — для мене». Ба ні, у ній був сірий порошок, як і в інших; я добре це знаю, хоча й не бачив їх. А◦потім… Потім ми, здається, почали записувати Amorous.

Я◦нишком кинув оком на температурну карту. Цілком нормальна, хто б міг подумати. У дверях з’явився молодий лікар, кивком голови привітався зі мною, і підбадьорливо махнув рукою Джонні, то був майже спортивний жест, жест доброго хлопця. Та Джонні лишив його без відповіді, а коли лікар пішов, так і не переступивши поріг, я побачив, що кулаки Джонні міцно стиснуті.

— Цього вони ніколи не зрозуміють, — сказав він. — Вони — як мавпа з плюмажем, як ті дівчата з консерваторії у Канзас-сіті, які вірили, що грають Шопена і не менше. Бруно, у Камарильйо мене поклали в палату з іще трьома, і зранку приходив штатний лікар, такий увесь чистенький і рожевенький, що любо глянути. Ну чисто тобі дитя клінекса і тампакса, повір. Такий собі повний ідіот, який сідав біля мене і підбадьорював. Мене, який хотів померти, який вже не думав ні про Лен, ні про когось іншого. І що було найгірше — той тип ображався, бо я не звертав на нього уваги. Либонь, він сподівався, що я сяду на ліжку, зачарований його білим обличчям, гарно причесаним волоссям, доглянутими нігтями, що я одужаю, як ті, хто приїздять до Лурда, кидають там милиці і йдуть вистрибом…

— Бруно, і той тип, і всі решта в Камарильйо були впевнені. Хочеш знати, у чому? Не знаю, присягаюсь тобі, але вони були впевнені. У тому, хто вони, чого варті, в своїх дипломах. Ні, не так. Декотрі були скромними і не вважали себе непогрішними. Та навіть найскромніший почувався переконаним. Ось що мене бісило, Бруно: що вони почувалися переконаними. Переконаними в чому, скажи мені, коли навіть я, бідака, в якого під шкірою більше зарази, ніж у дідька, мав досить розуму, щоб відчути, що все довкола — наче драглі, що все довкола трясеться, що треба лише трохи зосередитися, трохи вслухатися в себе, трохи помовчати, щоб виявити дірки. У дверях, в ліжку — дірки. В руці, в газеті, у часі, в повітрі; у всьому повно дірок, усе — як губка, все — як сито, яке саме себе проціджує… Але вони були американською наукою, розумієш, Бруно? Халат захищав їх від дірок; вони нічого не бачили, приймали те, що вже побачили інші, й уявляли, що самі це бачать. Звісно, вони не могли бачити дірок, отож були такі певні самі себе, такі упевнені в своїх рецептах, своїх клізмах, своєму клятому психоаналізі, своїх «не куріть» і «не пийте»… Ох, у той день, коли я зміг дати драла, сісти у поїзд і дивитися через вікно, як усе віддаляється, розпадається… Не знаю, чи ти бачив, як краєвид розламується, коли дивишся, як він віддаляється…

Ми куримо «Голуаз». Джонні дозволили випивати трохи коньяку і викурювати вісім-десять сигарет. Та видно, що курить його тіло, а сам він поглинутий чимось іншим, наче не схотів вилізти з ями. Я◦запитую себе, що́ він побачив, що́ відчув за останні дні. Не хочу його розтривожувати, та якби він сам розговорився… Ми, примовклі, куримо, і подекуди Джонні витягає руку і проводить пальцями по моєму обличчю — наче для того, аби мене упізнати. Потім бавиться своїм наручним годинником і замилувано на нього дивиться.

— Річ у тім, що вони вважають себе мудрецями, — каже він раптом. — Вважають себе мудрецями, бо зібрали купу книжок