Читати книгу - "Таємна зброя"

доводить, що мистецтво Джонні є ані заміною, ані доповненням. Джонні відмовився від більш-менш звичного стилю hot майже десять років тому, бо цей стиль, попри його несамовиту еротичність, був для нього занадто інертним. У випадку Джонні бажання стоїть вище насолоди, яку воно руйнує. Бо бажання змушує йти вперед, шукати, наперед відкидаючи прості знахідки традиційного джазу. Гадаю, тому Джонні не надто любить блюзи, в яких є мазохізм і ностальгія… Але про все це я вже говорив у своїй книжці, де показав, як відмова від негайного задоволення спонукала Джонні витворити стиль, в якому тепер він сам та інші музиканти відшукують усі його можливості. Цей джаз відкидає усякий простий еротизм, усяке вагнеріанство, назвімо це так, аби заповнити явно вивільнений простір, де музика має повну свободу — як картина, відділена від зображуваного, має свободу бути всього лиш картиною. Але тоді для Джонні, володаря музики, яка не спомагає ні оргазмам, ані ностальгії та яку мені б хотілося назвати метафізичною, ця музика, схоже, є інструментом, щоби пізнати себе, щоб уп’ястися зубами в реальність, яка щодня від нього втікає. І в цьому я бачу великий парадокс його стилю, його агресивної сили. Не в змозі вдовольнитися, він є постійним стимулом, безконечним творенням, чиєю насолодою є не завершення, а постійні пошуки, застосування обдаровань, які перевершують скороминуще людське, та не втрачають людяності. І коли Джонні, як нині, поринає у творення своєї музики, я добре знаю, що він ні від чого не втікає. Іти назустріч — ніколи не може бути втечею, навіть якщо ми кожного разу переносимо місце зустрічі; а те, що може залишитися позаду, Джонні ігнорує чи абсолютно зневажає. Маркіза, наприклад, думає, що Джонні боїться злиднів, і в гадці не маючи, що єдине, чого може боятися Джонні — не знайти котлети на тарілці, коли йому хочеться їсти, чи ліжка, коли йому хочеться спати, чи стодоларової банкноти у гаманці, коли йому видається нормальним бути власником ста доларів. Джонні не живе у світі абстракцій, як ми; тому в його музиці, у дивовижній музиці, яку я чув цього вечора, немає нічого абстрактного. Та лише він може перерахувати ті плоди, які зібрав, поки грав, але, ймовірно, він уже перебуватиме деінде, згубившись у нових здогадах та нових підозрах. Його здобутки — наче сон, він забуває їх після пробудження, коли оплески повертають його назад, його, хто витає так далеко, проживаючи свою чверть години за півтори хвилини.

Це як жити, ухопившись за громовідвід під час грози, і сподіватися, що нічого не станеться. Через чотири чи п’ять днів я здибав у «Дюпоні», що в Латинському кварталі, Арта Букайю, і він одразу ж, закотивши очі, розказав мені погані новини. У першу мить я відчув своєрідну сатисфакцію, і мені не залишається нічого іншого, як назвати її злорадною, бо я добре знав, що затишшя не може тривати довго. Але потім я подумав про наслідки, і через мою прихильність до Джонні у мене закрутило в животі. Тож я випив дві чарки коньяку, заки Арт описував мені, що сталося. Одним словом, нині по обіді Делоне організував сесію звукозапису, щоби представити новий квінтет: Джонні на чолі, Арт, Марсель Гавоті і два чудові хлопці з Парижа — піаніст і ударник. Усе мало розпочатися о третій, і в них був цілий день й частина ночі, щоб розігрітися і записати кілька речей. І що ж сталося? А◦сталося те, що Джонні, по-перше, приходить о п’ятій, коли Делоне вже кипить з нетерплячки, а потім, гепнувши в крісло, каже, що погано почувається і прийшов тільки для того, щоб не псувати хлопцям день, але грати йому зовсім не хочеться.

— Ми з Марселем намагались умовити його трохи відпочити, та він знай торочив про невідь-які поля з урнами, які десь побачив, він довбав про ті урни пів години. Урешті став витягати купи листя, яке назбирав в якомусь парку і сховав до кишень. У результаті підлога в студії стала нагадувати ботанічний сад, службовці ходили туди-сюди злі, як пси, а ми при тому нічого не записували. Зауваж, що звукорежисер просидів, курячи, в своїй кабінці три години, а в Парижі для звукорежисера це багато…

— Нарешті Марсель переконав Джонні, що краще спробувати, і вони вдвох почали грати, а ми потроху їм акомпанували — радше для того, щоб розігнати нудьгу від байдикування. Ще раніше я помітив, що Джонніну праву руку зводить судомою, і коли він став грати, на нього було страшно дивитися, повір. Обличчя сіре, час від часу ним трусило, як у лихоманці, от-от звалиться на підлогу. Аж тут Джонні ричить, поволі обводить усіх нас поглядом і питає, на що ми чекаємо, щоби почати грати Amorous. Ну, ти знаєш, ту тему з «Аламо». Що ж, Делоне робить технікові знак, ми вступаємо, як треба, а Джонні розставляє ноги, немов стоїть на човні, котрий гойдається, і починає грати так, як я зроду не чув, присягаюсь. І так три хвилини, доки раптом не видає зойк, здатний зруйнувати саму небесну гармонію, і йде в куток, покинувши нас посеред теми, яку ми дограли, як змогли.

— Та це було ще не найгірше. Коли ми закінчили, Джонні сказав, що все вийшло збіса погано і цей запис нікуди не годиться. Певна річ, і Делоне, і ми пропустили це мимо вух, бо попри всі вади Джонніне соло вартувало тисячі тих, які чуєш щодня. Це було щось особливе, я не можу тобі пояснити… Ти сам почуєш і зрозумієш, чому ні Делоне, ні техніки навіть гадки не мали знищувати запис. Проте Джонні наполягав, як божевільний, погрожував розбити вікна у їхній кабінці, якщо вони не доведуть, що запис стерто. Урешті звукорежисер показав йому що трапило під руку і переконав його, тоді Джонні запропонував записати Streptomicyne, який вийшов значно краще і водночас значно гірше. Я◦хочу сказати, що це вийшов бездоганний і рівний запис, та в ньому немає того неймовірного пасажу, який Джонні зіграв в Amorous.

Зітхнувши, Арт допив своє пиво і понуро глянув на мене. Я◦запитав, що Джонні робив потому, і Арт сказав, що до смерті набриднувши усім своїми історіями про листя і поля з урнами, Джонні відмовився далі грати й насилу вийшов зі студії. Марсель відібрав у нього саксофон, аби він знову не загубив чи розтоптав його, й удвох з хлопцем-французом вони попідруки допровадили Джонні до готелю.

Що я можу зробити? Хіба що тут же його провідати. Та в кожному разі я відклав це на завтра. А◦на ранок здибав ім’я