Читати книгу - "Одержимий злом"

— Що ти розумів? — запитав Стіллер.

— Ви мали розуміти, що він спробує втекти, — промовив він мовби зі схлипом. — Усі це розуміли.

— Ми вжили запобіжних заходів, — сказав Стіллер.

— Усі розуміють, що голодний лев нападає. Усі розуміли, що Том Керр утече, — вперто бубонів Горнланн.

— Втечу було добре сплановано, — вів далі Стіллер. — Йому мусив хтось допомагати.

Томмі Горнланн схрестив руки на грудях.

— Інший, — твердо промовив він. — Той, що завжди йому допомагав.

— Том розповідав щось про Іншого? — запитав Вістінґ.

— Ніхто не знає, хто він, — не зовсім влучно відповів Томмі.

В’язень заклав ногу за ногу, перехнябився на канапі набік.

— Він використав вас, так само, як використав мене, — Горнланн погойдував однією ногою. — Я мав би це зрозуміти раніше. Зізнання було фальшивим. Ну, не зовсім фальшивим, бо він таки вбив ту дівчину. Але причина, чому він заговорив зі мною, — то було його бажання вибратися з тюрми.

Томмі Горнланн дотулився вказівним пальцем до скроні, мовби хотів показати, що розуміє, як усе пов’язано між собою.

— Він розмовляв не лише зі мною, але з багатьма іншими в’язнями. З усіма. Розраховував, що хтось із нас донесе охороні. Це був я. Ви б не повірили йому, якби він раптом, ні з того, ні з сього, зізнався вам в убивстві. Тому використав мене. І ви вхопили наживку. Ви вивели його на волю.

Хоч Горнланн і говорив доволі сумбурно, у його судженнях простежувались послідовність і логіка. Стіллер щось сказав про розум заднім числом і знову повторив, що втечу добре готували.

— Він довго планував, — промовив Горнланн. — Роки. Багато років.

— Як він міг організувати втечу з тюрми? — запитав Вістінґ. — Треба було спілкуватися з кимось на волі. Отримати допомогу.

Томмі Горнланн скоса глянув одним оком на двері.

— То був Інший, — повторив він. — Той, що завжди йому допомагав. У всьому.

— А як ти налагодив би зв’язок з кимось на волі? — запитав Стіллер. — Так, щоб про це не довідалась охорона?

— Посилав би повідомлення, — відповів Горнланн, знову скосивши погляд на двері, наче поривався вийти з кімнати. — Декому таке легше влаштувати, ніж іншим. Значно легше.

— Кому легше?

— Багатьом.

— Кому саме?

Томмі Горнланн закрутив головою і втупився оком у Вістінґа.

— Легше тим, хто має адвоката. Адвокати приходять і йдуть. Туди й сюди. Без кінця. Я не маю адвоката. І за всі дванадцять років ніколи не мав. Не маю ні коханої, ані брата. Маю сестру, але вона мене не провідує.

Вістінґ замислився. Він кивнув наче з розумінням, спробував спрямувати розмову в більш інформативне русло, однак відповіді Томмі Горнланна ставали дедалі плутанішими. Зрештою, Вістінґ постукав у двері, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено.

Томмі Горнланн залишився у кімнаті для відвідувачів, а Вістінґа й Стіллера провели до головної прохідної, де їм повернули телефони й службові посвідчення.

У Вістінґа було одинадцять пропущених дзвінків. Два з них — від Семмельмана і два — від поліцмейстерки. Решта — з невідомих номерів. Швидше за все, від журналістів.

Він зателефонував головній, доки вони йшли під дощем до авта.

 — Що нового? — поцікавилася вона.

— Нічого, — відповів він, пояснив, що вони тільки-но вийшли з тюрми.

— З тобою хочуть поговорити зі Спецвідділу внутрішніх розслідувань, — повідомила начальниця. — Посилають слідчого в Ларвік. Мусиш з ним зустрітися і надати йому всю інформацію.

Розділ 34

— Треба поговорити з Флойдом Тюе, — сказав Стіллер, коли вони сіли в авто. — Приятелем з Червоного Хреста, який провідував Керра в тюрмі. Він мешкає на Беккестюа.

Вістінґ іще раз глянув на велетенську будівлю в’язниці, перш ніж виїхати зі стоянки.

— Думаєш, він зараз удома? — запитав він.

— За документами, Тюе — інвестор, працює з дому. Укладає економічну аналітику. Купує і продає акції в інтернеті. Варто спробувати.

Стіллер знайшов адресу, завантажив її в GPS-навігатор. Тюе мешкав неподалік Вестфолда, саме їм по дорозі.

Вони рушили на південь, уздовж поля для гольфу. Спершу будинків було мало, та поступово забудова ставала густішою. Незабаром опинилися у районі вілл з великими садами. Навігатор завів їх у глуху вуличку.

— Номер 32, — Стіллер показав на білий будинок зі стінами з глазурованої цегли.

Ковані фігурні ворота стояли відчинені. Вістінґ заїхав на бруковане подвір’я. Авта перед будинком не було, але був підземний гараж.

— Живе сам, — прокоментував Стіллер. — Неодружений. Дітей немає.

Вістінґ сидів за кермом, роздивляючись розкішний маєток. Великі круглі колони прикрашали вхід з обох боків.

— Навіщо людина, яка живе в таких хоромах, провідує у тюрмі вбивцю? — здивувався він.

— От його й запитаємо, — промовив Стіллер, виходячи з авта.

Подвійні чорні двері вражали розмірами. Дверний сигнал лунав церковним дзвоном. Вістінґ майже не сумнівався, що зараз їм відчинить лакей або дворецький.

Чоловікові, який вийшов на поріг, було десь за тридцять. Його одяг і зовнішність якось не зовсім узгоджувалися зі стилем будинку. Неохайна зачіска. Пласке й рідке волосся. Шкіра бліда, підборіддя гостре і трохи перекошене, на лівій щоці — одна велика і дві менші бородавки.

— Флойд Тюе? — запитав Вістінґ.

— Так, це я.

Вістінґ уявляв собі появу імпозантного чоловіка в костюмі. А Флойд Тюе був одягнений у заношені спортивні штани й поплямлену кавою футболку.

— Ми з поліції, — пояснив Стіллер. — У справі Тома Керра.

— Ага, — відповів Тюе й додав, що бачив Вістінґа в новинах. — Сподівався, що ви прийдете.

Господар провів відвідувачів до робочого кабінету на іншому боці будинку. Масивний письмовий стіл у формі підкови був весь заставлений комп’ютерними моніторами. На двох увімкнених миготіли цифри — біржові індекси. Смужка денного світла пробивалася крізь щілину між шторами.

Біля столу стільців для відвідувачів не було, то господар приніс їх з сусідньої кімнати.

— Ви є у списку відвідувачів Тома Керра, — почав Вістінґ. — Як часто в нього бували?

— Раз чи два на місяць.

— Давно це триває?

— Та вже скоро п’ять років. Я постійно відвідую трьох в’язнів. Їхати недалеко, чверть години, і я вже там.

Стіллер нахилився уперед.

— Можна поцікавитися, навіщо ви їх провідуєте? — запитав він.

Флойд Тюе трохи відкинувся на спинку стільця, неуважно покрутив найбільшу бородавку на щоці.

— Прагнув зробити щось суспільно корисне. Бо тут у мене самі лиш цифри й гроші.

Він широким жестом показав на монітори.

— Мої знайомі — з цього самого кола. Ми говоримо про одне і те саме. Як відвідувач в’язня, я отримую інші імпульси. Бачу цілком інакшу життєву перспективу.

— Про що ви розмовляєте?

— На різні теми. Найчастіше це філософські й етичні питання. Наприклад, про свободу.

— Свободу?

Тюе всміхнувся.

— У первісній точці відліку людина вільна у своєму виборі. Ми навіть можемо обирати протиправні