Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Може й нічого. Може й не покарає. Мені ж він нічого такого не наказував. Але знати це напевно я не можу. Тому тривога, підживлена ​​страхом, навіть не думає йти.

І приходять інші думки.

Хіба мало що ще Чотжар може зробити. Якщо я йому настільки не подобаюся. Якщо він вважає, що я можу нашкодити господареві, або що ще він там вигадав, коли побачив мене біля стендів. Якщо в нього настільки відбитий інстинкт самозбереження, йому нічого не коштуватиме підставити мене перед рі-одо. Створити ситуацію, в якій саме я буду винною. Адже мені нічого невідомо поки що про їхні реалії.

Якщо хочу вижити, мені не можна мати такого ворога. Але він уже налаштований вороже. Що мені робити? Як із цим впоратися?

Гадки не маю. Спроби потоваришувати можуть все тільки погіршити. Я не знаю, у що при цьому влізу.

Напевно, єдиний варіант для мене зараз, це причаїтися та спостерігати. Поводитися тихо й обережно. Нікуди не лізти без дозволу. Збирати інформацію. І не нариватися.

У міру вибудовування цієї нехитрої стратегії я поступово заспокоююсь. І сльози проходять. Але вставати все одно не хочеться. Нічого не хочеться. Апатія липкою ватою набивається в голову. І тіло відчувається млявим і непіднімним. Ні поворухнутися, ні зітхнути.

Я так втомилася. Знаю, що треба зібратись. Що треба боротись. Що треба не здаватися. Виконувати свій план… Треба… треба… треба.

І я встану. І буду... але потім.

Зараз я просто хочу лежати. Просто не рухатися.

В цьому своєму стані отупілої дрімоти я майже не помічаю, що в спальні з'являється Чотжар. Що якийсь час він стирчить поруч із ліжком, витріщаючись на мене. А потім повзе геть, знову залишаючи одну. Начхати. Я закриваю очі.

День так і минає. У дрімоті та апатії.

Проспавши кілька годин, судячи з моїх відчуттів, я прокидаюся, тому що поруч знову з'являється Чотжар. Ще й схиляється наді мною. І знову буравить своїм важким зміїним поглядом.

Піднявши байдужий погляд на похмуре обличчя, я лише запитливо смикаю бровою.

Що ти від мене хочеш?

Він роздратовано демонструє мені стосик одягу у своїх руках. Вже цілком здорових руках. І жестом велить вставати.

Хочеться його послати, але рі-одо таке навряд чи сподобається. До того ж мені наказано розповісти безмовному, що потрібно моєму організму для нормального існування. Звірятко має видати інструкцію з догляду за собою.

Тож встаю. І байдуже приймаю у хвостатого одяг.

Знову туніка та штани. Тільки цього разу більш… красиві чи що. На сріблясто-сірій тканині чорний візерунок. Просто, але гармонійно. І крій жіночніший. Щоправда, знову немає жодної білизни. У них що, її не носять зовсім?

Одягаюсь я просто при змієві. Мені тепер чомусь начхати. Хай дивиться. Все одно вже все бачив.

От тільки він чомусь стає дедалі похмурішим.

Що я знову не так роблю?

Похмуро киває на вихід. Встаю. Іду.

Там уже накритий стіл.

Для мене, мабуть.

Гаразд.

Рі-одо немає, тому сідаю на диван. Мені не забороняли. Чи теж не можна?

− Мені можна тут сидіти? – підіймаю погляд на Чотжара.

Скрипнувши зубами, киває.

− Рі-одо звелів розповісти, що мені потрібно, − вимовляю позбавленим емоцій голосом. Тягнуся до шматочків м'яса, яким мене вчора годували. Апетиту немає, але я не маю права псувати собі здоров'я голодом. Я собі не належу. − Харчуватися три рази в день мені цілком достатньо. Температура, та що зараз, теж цілком комфортна. Можна мені гребінець?

Чотжар вказує кивком у бік очисного відсіку.

− Вже там?

Знову кивок.

− Дякую.

Смак їжі просто не відчувається. Але я вперто їм. Поки лізе.

А, коли перестає, ввічливо дякую та йду у ванну. Змій повзе за мною. От точно, як наглядач. А може мені фізичні потреби треба справити? Теж дивитися буде?

Але Чотжар показує мені те, що приніс. Дивну чорну штуку, схожу на гладку лопатку з пухирцями. І якісь флакони.

Жестом велить заплющити очі. І чимось бризкає на моє волосся, коли я це роблю. А потім сам починає водити по них тією самою лопаткою. Торкається, хоч і не руками. Відчуття дивні. І з моїм ковтуном відбувається диво. Волосся розплутується, стає гладким, як шовк.

Задоволено цокнувши, Чотжар простягає чудо-гребінець мені. І нарешті залишає одну. Навряд чи з делікатності. Напевно, у нього просто й інших справ повно.

Коли я повертаюся з очисного відсіку, змієхвостого в апартаментах уже немає. І стіл прибраний.

Мені залишається лише чекати.

Довго та нудно. Бо далі йти роззиратися я не наважуюсь. І сиджу у спальні. Там, де з незрозумілих причин почуваюся найбільш затишно.

І чим ближче вечір, тим важче стає на серці.

Але рі-одо не приходить. І Чотжар також. Про мене ніби забувають.

Спочатку я все тішу себе думкою, що заплуталася в часі. Що це мені від нудьги і неробства так здалося. Але незабаром мій шлунок починає голодно бурчати, попри дуже ситний обід. І я розумію, що часу минуло вже справді дуже багато.

І тут раптово все приміщення починає гучно вібрувати. Підлога здригається. А потім приходить вже знайоме мені відчуття невагомості. Зойкнувши, я злітаю вгору, безпорадно борсаючись у повітрі. І в цей же момент гасне світло. А я падаю назад на ліжко нажахана, не розуміючи, що відбувається.

А далі починається справжнє жахіття.