Читати книгу - "Постріл в Опері"

– Ви теж так вважаєте, вірно?

Тітка почала перебирати потерті намистинки.

Різонула:

– У Чарни в голові комунізм! Багаті мають ділитися з бідними, тому що повинні. Рідні мають допомагати одне одному… з тієї самої причини. Тільки ніхто нікому нічого в цьому світі не винний, особливо якщо йому в борг дулю давали. Я Чарночці ще тоді сказала: «Мабуть, Катя в мене вдалася». Я теж дурною зроду не була. Краще б я тебе виховувала.

– Гадаю, – серйозно сказала Катя, – це справді було б краще для всіх.

Вона підійшла до вікна.

Була чи ні тітка Тата колись красунею, за свої шістдесят вона встигла поховати трьох небідних чоловіків і доживала свій вік у будинку на парному боці Хрещатика, з вікон якого проглядала Європейська площа, Кінна у дівоцтві, Царська у заміжжі; філармонія, що колись була Купецьким клубом; і гора Саду, який змінив чимало прізвищ та можновладців…

«Як він тепер називається? – скривилася Катя. – Не пам'ятаю. Хрещатицький? Міський? Та байдуже…»

Хоч би як його називали тепер, у Дображанської не було ніякого бажання привітатися з ним цієї миті.

– Тільки у мене тоді були інші інтереси, – зітхнула тітка. – Гаразд, що ти хотіла дізнатися? Про батьків?

Катя помовчала.

– Як вони загинули?

– Хто знає, – сказала тітка, – вони ж на човні каталися. Що в них там сталося, одному Богу відомо. Чи то дно діряве було, чи то перекинулися. Мама твоя плавати не вміла. Батько, мабуть, намагався її врятувати… Але не зміг.

– А це, – Катя повернулася до портрета, – моя бабуся? І дід?

– Прапрабабуся й прапрадід.

– Яка вона некрасива…

Некрасивість прапрабабки мала фамільні риси, передані і її далекому нащадку – тітці. Ті самі маленькі гострі оченята, низькі брови, масивний ніс, що відкарбувалися на обличчі сестри Катиної матері.

– Так і мати твоя красунею не була, – жваво зауважила родичка. – її фотографії хоч у тебе є?

– Ні. Тітка Чарночка, виїжджаючи, все забрала.

– Я тобі дам… І тато твій Аленом Делоном не був. І я не була, й Чарна. Ніхто не знає, в кого ти така вдалася. У нас в роду ніхто вродою не засліплював. Але, що цікаво, ніхто через це не потерпав. У матері твоєї, ще до того, як вона одружилася з твоїм батьком, відбою не було від кавалерів. І в мене. І навіть у Чарночки. Віриш, до мене й зараз один дідок сватається. А в молодості, так поготів… Пам'ятаю, подружка у мене була в інституті, Ася Мусіна – така гарненька! А закохувалися хлопці всі не в неї, а в мене. Проходу не давали. Тому за це на курсі мене відьмою звали.

– Відьмою?

Тітка не могла побачити, як напружилися Катині риси, якими чіпкими, пристрасними стали її очі – родичка виймала з шафи велику дерев'яну коробку зі старим крученим замочком-гачком.

– Відьмою, відьмою… – поклала вона вагомий скарб на оксамитовий стіл. Підняла кришку. – Воно й зрозуміло. Реально, ні з лиця ні з росту, – самокритично визнала вона, – а чоловіки липнуть, наче мухи.

Тітка витягла з півметрового короба кримську шкатулку, обліплену різнокольоровими мушлями, зазирнула всередину.

Катя взяла з купи старих паперів поштову листівку.

Царська площа:

«Європейський» готель, перекреслений довгим балконом. Наївний, дореволюційний трамвай. Фонтан «Іван», окреслений клумбою…

Але «Іван» і Катя були не відрекомендовані. «Європейський» знесли в 1947. А філармонія (єдина старожилка площі, що пережила століття завдяки поетові) – до кадру не потрапила.

І Катя не впізнала Київ.

Вона перевернула листівку.

Замість привітань і вітань там стояло одне, непоясниме число:

Катя поглянула на адресу.

Анні Михайлівні, пані Строговій, cm. Ворожба (Півд. – Зах. залізн), Покровська вул., власний будинок.

– прочитала вона вишуканий дореволюційний почерк.

– Хто така Анна Михайлівна Строгова? – спитала Дображанська.

– Та прабабка твоя, та, що на портреті. Дивися… – Тітка вийняла з кримської шкатулки стару брошку. – Бачиш, вона на ній сфотографована? Можна сказати, родинна реліквія.

Катя подивилася на некрасиву Анну Михайлівну.

Голова пращурки, увінчана великою хутряною шапкою а-ля «батько Махно», сиділа на масивній шиї, прикрашеній брошкою.

Праправнучка простягнула руку і прийняла камею зі слонової кістки.

– Саме з неї, прапрабабки нашої, усі негаразди й почалися, – повідала тітка. – Коли батьки твої загинули, я Чарночці так і сказала: «Наша родина точно проклята».

– Проклята? – зацікавилася Катерина.

– А як ще це назвати? – озвалася тітка. – Прабабка твоя під час Першої світової війни загинула зовсім молодою. І мама наша – твоя баба Іра – молодою загинула під час Великої Вітчизняної. Ми з Чарночкою й твоєю мамою сиротами росли. А прапрабабка Анна ще до революції під трамвай потрапила. Про неї навіть у газетах писали. Зараз знайду, у мене десь збереглося… Вона була першою жінкою в Росії, яку задавив трамвай!

– Дивно це, – сказала Катя.

Вона дивилася на свою долоню, відчуваючи, як тіло обсипає колючими мурахами.

Вирізаний на кості жіночий профіль був їй добре знайомий.

…і під штахетину Патріаршої алеї викинуло на укіс бруківки круглий темний предмет. Скотившись з цього укосу, він заскакав бруківкою Бронної.

Це була відрізана голова Берліоза.

– Машо, він буквально кинувся під цей трамвай. Трамвай був невинний, – казав Мир.

Він давно відпустив її плечі. Але Маша так і стояла, уткнувшись носом у його комір.

– Якийсь дивний у нас день, так? Суцільні трагедії. Не так, то так… – Мир ніби вибачався перед нею.

– Може, це якраз і було те, що мені належить знати? – сказала Маша безбарвно.

Їй було дивно й порожньо.

«Те» чи не «те» – вона не бачила цього.

Не бачила смерті, тому не могла повірити в неї. У сухому викладі Мира нещасний випадок, позбавлений якихось живописних деталей, не відрізнявся від абстрактно-безкровної книжкової історії.

«Якась людина буквально кинулася під трамвай», – от і все, що він сказав їй.

І Маша дуже намагалася пожаліти «людину», але не могла.

Або, можливо, боялася, що, пожалівши її, зруйнує ідеалістичну красу свого XIX століття?

Тому й не оберталася – боялася.

– Машо, ми тут уже двадцять хвилин стоїмо, – сказав Мир. – Ти зовсім змерзла. Цікаво, тут десь можна випити кави?

– Та хоч там, – не дивлячись, показала йому Ковальова у бік «Європейського» готелю.

Триповерховий готель, роботи архітектора Беретті-батька, розташований на місці музею В. Леніна, однозначно пасував площі більше, ніж музей.

– Там є ресторан.

– Так давай, у