Читати книгу - "Темна Академія, Марина Сніжна"

ГЛАВА 6

Контингент невеликого ресторанчика виявився найрізноманітнішим: від добре одягнених заможних відвідувачів до розбійного вигляду орків та тролів. Щоправда, поводили всі себе на диво сумирно. Мабуть, постаті двох орків-охоронців, які ліниво притулилися до одвірка, геть-чисто відбивала бажання буянити.

Ми влаштувалися за вільним столом неподалік від входу і замовили їжу. Зазвичай я не відрізнялася звірячим апетитом. Але сьогоднішній день так вимотав, що на тушковане м’ясо з картоплею та грибний пиріг накинулася так, наче не їла щонайменше тиждень. Мої супутники, втім, чинили так само, віддаючи данину смачно приготовленій ситній їжі.

– Тут дійсно непогано годують, – схвально сказав Сплячий Красень.

Нишпорка з гордовитим виглядом кивнув, ніби у цьому була його особиста заслуга.

На інших відвідувачів закладу я майже не дивилася, знаючи, що це може бути небезпечним. Наприклад, тролі та орки сприймають прямий погляд як відкритий виклик. Ще від високопоставлених дроу вони б це стерпіли, але від людської жінки навряд чи. Шейріс, анітрохи не боячись, обводила поглядом харчевню, даючи зрозуміти, що їй море по коліна. Гадаю, навіть якби нас не супроводжували охоронці, вона поводилася б так само.

Вгамувавши перший голод, я відкинулася на спинку стільця і ​​тепер неквапливо смакувала, запиваючи їжу кухлем молока з медом. Знову почало хилити в сон. Бідні мої ніжки немилосердно боліли – не звикли вони стільки ходити.

Бачачи, що співрозмовник зараз із мене ніякий, Шейріс завела бесіду з дроу. Я майже не слухала, щосили намагаючись тримати повіки розкритими і не заснути прямо тут.

Стук грюкнувших за новими відвідувачами дверей змусив здригнутися і спрямувати туди погляд. До їдального залу увійшов темний ельф у чорному костюмі, з плащем, на якому були вишиті дві літери: С і Д, що перепліталися в один візерунок в центрі герба.

Я відчула, як холод повільно захльостує все всередині. Таку емблему я вже не раз бачила у рідному Дарані. Страж особистої охорони лорда Дарбірна! О, Тараш, тільки не це!

Втиснувши голову в плечі і швидко опустивши її, я завмерла. Аби тільки не помітив! Постаралася сісти так, щоб постать сидячого навпроти Сплячого Красеня затуляла мене від прибульця. Навіть не дивлячись, відчувала, як чіпкі очі стража оглядають зал. Його кроки я чуйно розрізнила крізь інші звуки: регіт та голоси відвідувачів, дзвін кухлів та столових приладів. Здавалося, весь світ для мене зосередився на цій істоті, від якої залежала моя доля.

Обірвавши якусь репліку на півслові, Шейріс звернулася до мене:

– Гей, тобі що погано?

Я замотала головою, боячись, що її слова можуть привернути увагу дроу лорда-намісника. Крадькома зиркнула в його бік і побачила, що страж зупинився біля стійки, за якою стояв господар закладу – напівтроль-напівдроу. Ми знаходилися досить близько, щоб почути холодний голос стража, сповнений зарозумілості та усвідомлення власної значущості:

– Ви здаєте житло?

– Здаю, пане страж, – сухо обізвався господар. – Але, боюся, якщо ви хочете зупинитись у мене, то це неможливо. Усі кімнати зайняті. Відбір до Темної Академії, самі розумієте.

– Мені не потрібна кімната, – дроу скривився. – Я розшукую одну людську дівчину.

У мене перехопило подих. Довелося щосили зчепити руки на колінах, щоб придушити тремтіння. Як на зло, Нишпорка теж глянув у бік прибульця і ​​нашорошив вуха. Якщо він зрозуміє, що розшукують саме мене, я пропала! Що ж робити? Розуміла, що якщо подам зараз голос, то це може, навпаки, видати. Залишалося нижче натягнути капелюшок, приховуючи волосся і чоло, і сподіватися, що зможу виплутатися з делікатної ситуації.

– Тут багато таких ходить, – флегматично сказав господар.

– Вона мандрує одна. Руде волосся, блакитні очі, гарненька, – почав перераховувати особливі прикмети страж.

Прокляття! Нишпорка кинув на мене швидкий погляд. Він точно здогадався! Добре ще, що його приятель був зайнятий розмовою з Шейріс. Вона якраз його розпитувала про службу, і тому явно лестив такий інтерес.

– Якщо потрібна дівка, то на сусідній вулиці є один із таких закладів, – усміхнувся напівтроль.

– Повії мене не цікавлять, – скривився страж. – Ця виглядає як шляхетна леді.

– Шляхетна людська дівчина? – господар заіржав так голосно, що тепер у його бік багато хто повернувся. У тому числі і Шейріс зі співрозмовником. – Ви нічого не плутаєте, пане страж?

– Я сказав те, що сказав, – той уже хмурився. – За цю дівку лорд-намісник Даранського файората обіцяє гарну винагороду.

Очі напівтроля блиснули непідробним інтересом.

– І яку ж?

– П’ятсот золотих.

Хазяїн харчевні присвиснув і замислився.

– Начебто не бачив такої.

– Якщо вона зазирне до вашого закладу, у ваших інтересах передати її моєму господареві.

– А він точно заплатить? – простягну напівтроль.

– Лорд Дарбірн слів на вітер не кидає. Він кузен самого короля Рінадія! – страж сказав це таким тоном, наче сам був ріднею вищезгаданої персони.