Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

Із дзиґаря вивільнився глибокий стогін, щось клацнуло, заскреготіло й пролунав перший удар годинника. В тую мить рука моя виразно провалилася в квітник. Не довго думаючи, я скочив у килим і побіг чимдуж по стежці, що вела в хатину. За спиною пролунав ще один удар.

Якраз на третьому ударі я опинився біля дверей і шарпнув клямку, але двері були зачинені. Я підбіг до вікна й зазирнув усередину. В хаті панувала сутінь, але я відразу впізнав багацько речей, що були знайомі мені від народження. Ось на столі миска, яку я колись ненароком розбив, ось бабусин вазонок з каракуватим рододендроном, котрий почав по смерті бабусиній всихати, і мама його викинула. Ось і кицька наша лежить на подушці, кицька, що теж давно вже померла. А ось ослінчик, на якому так любила бабуся сидіти. І футляр з її окулярами, і її вишиття… І всі стіни тут у вишиванні. На одній з вишиванок і я, мале хлопча, граюся з котиком.

А годинник за спиною вдарив ще двічі.

Я не міг одірватися від вікна, впізнаючи річ за річчю, а найдивовижнішим було те, що кожна з цих речей так чи інакше пов’язана була з бабусею.

Але де ж вона сама?

Я вибіг за хату і побачив за кущами город, що збігав у долину до вузенької річечки, в якій крякали качки. Від річечки вгору п’ялася стежина через город, і по цій стежині піднімалася з відрами згорблена постать. Я пізнав її відразу і, перегукуючи загрозливе бомкання дзиґаря, закричав:

– Ба-бу-сю-у-у!

Спочатку їй здалося, що це причувається, і вона навіть спинилася та роззирнулася на всі сторони. Потім поставила відра, і коли я гукнув удруге, то звела голову.

На обличчі її спалахнула спочатку радість, а потім враз пройняв його жах. Вона опустила відра, замахала руками і закричала:

– Тікай! Зараз мені тікай!

Годинник тим часом вдарив восьмий раз. Не знати чому я рахував ці удари.

– Бабусю! – гукав я. – Я хочу до вас!

Ще сильніше вжахнулася вона й кинулася бігти вгору, весь час благаючи мене:

– Тікай! Тікай назад! Поки не пізно!

Я зиркнув назад – побачив наляканих манекенів, що також махали мені руками, обступивши килим.

– БОМММ! – дев’ятий удар пролунав.

А мені так не хотілося покидати свою бабусю і цей розкішний садок! Але щось було в її обличчі таке, що, коли вдарило «десять», я нарешті зрушив з місця і помчав додому. Я біг, і сльози мене заливали, а ззаду чувся бабусин голос:

– Скорше! Скорше!

– БОМММ!

Одинадцять!

Я перечепився за камінець і лечу сторчголов у квітник, квіти тріщать і цвиркають мені в обличчя росою.

– Господи! – скрикує бабуся.

Останнім зусиллям, відштовхуючись від землі, кидаю своє тіло вперед. Дзиґар із якимсь відчайним стогоном вибиває «дванадцяту» саме в ту мить, коли мене ловлять міцні руки манекенів і кладуть на підлогу.

Я дивлюся на килим і бачу знайому картину. Все, як і раніше. Тільки трохи потолочені квіти. Але бабуся їх попідв’язує, повиправляє, скропить свіжою водою і, дасть Бог, тета нічого не помітить.

Я знову знерухомлюю дзиґар, повернувши велику стрілку за п’ять хвилин дванадцята, замикаю футляр і кладу ключика в кишеню манекена.

З очей мені стікають сльози, і я довго ще не можу позбутися жалю, що таки не зостався з бабусею і коханою моєю кицькою.

Порцеляновий поєдинок

У тети на креденсі пишаються порцелянові статуетки герцогів та герцогинь у пишнім убранні рожевощокого рококо. Вони всі такі розманіжені, розцяцькані, а губки пухкенькі, червоненькі, так і хочеться їх поцьомати.

А на підлозі посеред кімнати біля миски з молоком розляглася лінива кицька.

Одна панна змахує ручками – ах!

І враз кавалери її обступили – ох!

– Слухаєм, наша панно!

– Ваше слово – заповідь!

– Відженіть! Відженіть цю тигрицю! Я йду купатися!

І порцелянові герцоги сідлають порцелянових коней, беруть у руки свічники і мчать, аж у вухах вітер свистить.

Кицька роздратовано їжиться, форкає, але відступає і вмощується під канапою. З темряви блимають лише її очі, але якимсь не лихим, а більше лінивим блиском.

– Дорога вільна, ясна панно! – гукають радісно кавалери, вимахуючи шпагами. – Ми перемогли!

– Ох, які ви милі! – озивається панна і спускається до молочного озера.

Скриня

В темній, з запахом цвілі, комірці, куди тітка сливе не зазирала, стояла велика кована скриня з поважним замком.

Завше, коли я бував у тітки, мене якоюсь незбагненною силою тягло до тієї скрині, я проникав тихцем в комірку, вклякав і, приклавши вухо, вслухався у таємничий шурхіт. Щось у тій скрині жило, й існування його минало в безконечному шарудінні, наче б хтось тільки те й робив, що спаковував і розпаковував речі, розгортав папери, вигладжував їх і складав у куточку, пересипав з купки на купку гроші, сортував банкноти…

Дивно, що той, хто ховався в скрині, аніскілечки мене не соромився й не переставав займатися своєю справою, навіть коли я голосно чхав од пилюки.

Тітка рідко заходила до комірки, ще рідше вона її відмикала, а коли це чинила, я ніяк не міг підкрастися так, аби хоч що-небудь підгледіти.

Може, я б і сам вистежив, куди вона кладе ключа, і, вловивши такий час, коли вона піде до криниці, чи до сусідки, відімкнув ту скриню, але чортові манекени завше пильнували її добро незгірше сторожових псів.

Якось, коли я вже, було, потягся за ключем, обидві жінки вистромили свої головки з кухні і подивились на мене так суворо, що в мене затремтіли коліна і я ключа навіть не доторкнувся.

Дивно, що вони не звертали на мене жодної уваги, коли я проникав у комірку без ключа. Мабуть, їм була відома таємниця скрині, але вони чомусь берегли її, мов зіницю ока.

Що ж там могло таке бути? Я довго над цим думав, поки якось не прислухався до того шурхоту уважніше, і що далі я в нього вслухався, то все дужче переконувався, що то не було ані шелестіння паперу, ані розгортання пакунків. У скрині панували зовсім інші звуки. Хтось відмірював тканини, робив викрійки, шаркав крейдою, клацав ножицями, а потім шив, і шив, і шив, мугикаючи при цьому щось нудне і сумовите.

Хто ж там працював у поті чола?

Але скільки я не намагався до нього достукатися, чи покликати, хто б там не був, він не звертав на мене найменшої уваги, а продовжував, наче машина, свою роботу.

Манекени позирали на мене насмішкуватими очима. По них було видно, що ця моя безпосередність справляла їм приємність. Жодного разу вони не видали тітці моїх спроб розгадати таємницю скрині. Чи то їм було цікаво отак дрочитися зі мною, чи то просто вони мали мене за ніщо. Самі вони в комірку не зазирали, але я був певен, що вночі, коли тітка лягала спати, манекени заходили в комірку, відмикали скриню і