Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

Мене завше вражала чистота тієї тарілки, коли я її бачив уранці. Адже всім відомо, що горохову зупу з’їсти так, аби на тарілці не зосталося жовтавого нальоту, неможливо. Хіба що… хіба що він її вилизував.

І хоча я не шалів за горохвянкою, але одна ця обставина, що хтось аж вилизує після неї тарілку, мене дивним чином приманила. Мені закортіло теж, з’ївши зупу, вилизати тарілку.

Коли це побачила тета, то впустила з рук стирку і якусь мить дивилася на мене зляканими очима. Либонь їй видалося, що в мене переселився дух її покійного чоловіка. Але в очах моїх вона не помітила нічого незвичного, на неї дивилися хитрі очі малого батяра, і тета врешті опанувала себе.

Та все ж горохвянка не давала мені спокою, мені здавалося, що є якась інша причина, крім смаколику, яка змушувала небіжчика-вуйця вилизувати тарілку.

З тих пір я уважніше став приглядатися до її жовтих каламутних вод, у яких плавала дрібно порізана морква й цибуля. Коли ж тета до зупи всипала жменю золотистих гріночок, це ще дужче її збовтувало, і тоді з самого дна починав підніматися густий блідо-жовтий намул.

Одного дня я збагнув, що на дні горохової зупи живуть дивні істоти, які лише на перший погляд нагадують посічену зелень кропу – такі тоненькі, розгалужені й схожі на людей, бо мають руки, ноги і щось, що нагадує голову. Ці зелені кропики жваво пірнають і випірнають або ж плавають навперейми, влаштовуючи якісь змагання. Коли я набираю ложкою зупу, кропики, мов ошпарені, шубовськають на саме дно і залягають в намулі, наче соми. Але не всім вдається порятуватися, не всім. Ті, що опиняються у моїх вустах, просто дуріють із розпачу, я навіть відчуваю, як вони копошаться, лоскочучи піднебіння і язик.

Якусь хвильку я перекочую в роті горохову зупу разом з усім її населенням, насолоджуючись своєю безмежною владою, пригортаючи язиком до піднебіння розпач бідолашних кропиків, а тоді врешті ковтаю і чую, як гарячим водоспадом струменить горохова зупа і як верещать оці чудні сотворіння.

Ложка за ложкою вливаю в себе їхню батьківщину разом з ними самими і разом з могилами їхніх предків.

Все зникає у моїх устах – всі їхні сни і марення, всі їхні надії на краще життя, всі їхні пляни і наміри… Гине їхня цивілізація, котра ще й не встигла розквітнути.

Горохова зупа непридатна для проживання, та кропики цього не розуміють і щоразу вибирають саме її.

Квітник на килимі

У вітальні на стіні висів барвистий килим, на якому виткано було квітник, за квітником садочок, а в глибині саду стояла хатинка під червоною черепицею. Хатинка виглядала так привабливо, що завше, коли я дивився на неї, мене поймала дивна і незборима туга. Хотілося будь-що дізнатися, хто в тій хатинці мешкає і чий це квітник. Квіти тут росли направду дивовижні, навіть у тетиному квітнику таких не було, навіть на її солом’яному капелюшку.

Коли я притулявся вухом до килима, то чув бзикання комах і дзижчання бджіл, а ніс мій виловлював п’янливі запахи квітів, роси і меду. Але скільки я не спостерігав за хатиною, жодного разу не довелося мені помітити живої душі. Хоч і мусив там хтось жити, бо видно було по квітах, що за ними весь час пильнують, прополюють і підливають.

Часом, коли я прикладав вухо до самої хатинки, мені вдавалося вловити ледь чутний гомін людських голосів, але жодного слова розібрати я не зумів.

Найдивнішим було те, що пори року на килимі мінялися з тією самою послідовністю, що й у цілій природі. Восени квіти опадали, листя осипалося й оголювало гілки. Деколи моросили дощі, і кольори на килимі блякли. Хатка втрачала свій чепурний і казковий вигляд, а небо над нею розливалося сірим оливом. Взимку випадав сніг, густо покривав сад, пригинаючи низько гілки. І тепер на снігу можна було деколи помітити невеличкі сліди. З комина курився дим, і линув запах живиці. А вечорами засвічувалося у вікні світло і виростала на фіранках чиясь темна тінь.

Мені страшенно як хотілося проникнути у цей садочок на килимі й зазирнути в хатину, але скільки я не намагався здійснити свою мрію, килим залишався килимом і не пускав мене в себе.

Поруч килима висів на стіні великий дзиґар у дерев’яному футлярі зі склом. Дзиґар цей вічно стояв непорушний і ніколи-ніколи не чув я, щоб він ходив. Стрілки спинилися на одному місці й показували завше за п’ять дванадцяту, футляр замикався на ключ, а ключ заховано було невідомо де, інакше б я давно вже постарався накрутити дзиґар.

Я б ніколи не помітив жодного зв’язку між килимом і дзиґарем, якби не скоївся дивний випадок. Одного разу, рвучко відчинивши двері до вітальні, я побачив манекена, що завмер у якійсь незвичній позі якраз біля килима. Стояв він, нагнувшись вперед, з рукою, простягнутою так, наче б збирався зірвати квітку. Та коли я наблизився, то побачив, що зовсім не квітку він хоче зірвати, а підняти з квітника ключик. Ніколи раніше на килимі не бачив я жодного ключика. А тепер хтось його загубив.

Я вдав, що нічого насправді не помітив, і вийшов з вітальні. За якийсь час увійшов знову і побачив, що манекен зайняв свою звичну позу, а ключик щез. Не треба було мати надто буйну фантазію, аби здогадатися, де він.

Я сміливо підійшов до манекена і вийняв з кишені маринарки ключик. Манекен люто блимнув очима, але навіть не ворухнувся.

Тепер зосталося тільки одне: вставити ключик у футляр і перевірити, чи здогад має підставу. Та щойно я намірився це зробити, як пролунав гучний скрип. Манекени повернули до мене свої голови й повитрішкували зі страхом очі. Тепер я бачив, що вони бояться мене.

Я крутнув ключиком, і футляр, скрегочучи і порипуючи, відчинився навстіж. Далі я підтягнув угору важіль, і дзиґар зрушив з місця. Кімната наповнилася новими звуками, і здавалося, звуки ці пробуджують життя геть у всіх речах, бо й вони враз почали звучати кожне по-своєму, і ось уже вся вітальня ожила і забриніла. Обличчя у манекенів просвітліли, з очей щез гнів, і розгладились кутики вуст.

Та не лише вітальня ожила, але й килим наче прокинувся від зимового сну, і я побачив, як сколихнулись од вітру листочки на деревах, як затріпотіли пелюстки, і в повітрі полинув запах квітів. Все тепер виглядало так, наче на кіноекрані. Я провів рукою по квітах, але відчув під пальцями лише густий ворс килима.

І раптом – все змінилося.