Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

Жовта хустина

Тета моя нових книг ніколи не купувала. Зате в старій горіховій шафі були книги давні в дивних палітурках, сухі й зашморгані. З деяких висипалися аркуші, коли їх необережно розгорнути. Ці книги манили мене неспокійним запахом осіннього листя, розбуялого полину, ячмінної кави і бузинового цвіту, в запаху тім хотілося чути запах сальцесоново-шницелькової та марципаново-родзинкової Австрії. Здавалося, що й читали ці книги після ситого обіду, або й за обідом, перегортаючи сторінки масними пальцями.

Інколи, розгорнувши котрусь із книг, я натрапляв на засушений листочок клена, ясена або дуба чи на суху квітку, сплюснуту і вижовклу, наче єгипетська мумія. Важко було втриматися, щоб не спробувати вловити її запах, але все було намарно, квітка віддала свої пахощі книзі, а сама перебрала тільки прісний запах паперу. Я пробував уявити юну неціловану тету, яка тепер висохла, мов ця квітка, і коли-небудь помре, а засушена нею квітка зостанеться у книзі, аж поки хтось, позбавлений сентиментальности, не викине її.

Деякі книги були поточені міллю, або ж злегка погризені мишами, котрі, ласуючи винятково клеєм, гризли тільки палітурку. Гортати ці книги – задоволення печальне і ностальгійне, але це я збагнув не тоді, коли дитиною проникав у світ старих книг, а вже тепер, коли згадую їх. Досі чую цей запах, шурхіт, легеньке похрумкування пересохлих аркушів і тихий-тихесенький шепіт слів, незрозумілих і чудних, що долинали тоді з шафи, мовби хтось неймовірно учений прочитував уголос усе, що там пишеться.

Вдихаючи книжковий пил, я голосно пчихав, витирав сльози, але порпався далі, шукаючи невідомо яких скарбів. І коли якось випав мені пожовклий лист із книжки Пачовського, я страшенно втішився, так ніби того листа було писано мені.

«Мої любі сині очка!»

Ці слова подіяли так, мовби звернені були до мене. Одне мені було ясно, що не вуйцьові адресувався цей лист, бо той мав карі очі. Отже, тета любила ще когось…

«Я за тобою дуже скучила. Твої оба письма справили на мене неоднаке враженє, бо наколи перше наповнило мене радістю, то друге перевернуло ту радість у смуток і пожалованє над моїм станом. Не гнівайся, що я так сміло промовляю до Тебе, бо чую до Тебе щиру любов і тому хочу то говорити, що вона мені каже, не в’язатись ніякими формами. Отже, видай, мене Твоє письмо до живого діткнуло. То, що ти не…»

На цьому лист уривався. Певно тета не написала іншого, а може, взагалі передумала писати. Кому цей лист призначався? Це мене дуже зацікавило, і я почав гортати всі книги за порядком у надії натрапити на ще якогось листа. Гортання старих книг – справа марудна і вимагає терплячости. Небавом вдалося мені знайти аж кілька листів, дбайливо складених в один конверт.

«Дорога моя Амаліє!

Писав-єм Тобі вже, що служба моя в Дебречині така, жи не можу ніяк ані приїхати до Тебе, ані Тебе до себе забрати. Опріч того й не обіцяв-єм нічого такого, а то що межи нами було – се було по обоюднім желанню і не варто мені випоминати ті слова, котрі зродилися в стані любовного оп’яніння. Ти вже доросла дівчина і мусиш дати собі раду сама. Піди до дохторів і напиши ми, кілько то буде коштувало, а я ті гроші передам.

Я знаю, жи ти ся бавиш в ріжні чари, але дуже тя прошу, не перебаранчай ми голову тими бздурами. Можеш на мене чарувати, заклинати і ще там що, але то способить не ліпше як на мертвого припарка.

«Дорога моя Амаліє!

Не знаю нащо-сь мені післала сесю жовту хустку, я її носити не буду, бо ту в нас офіціри того на шиї на носять, але дякую. Радий, жи послухала мене і пішла до дохторів, але шкода, що не пишеш, кілько то мало би коштувати. По отриманню Твого листа з тов хустков нагло почув’єм ся зле. Щось мусив спожити несвіжого, бо м’я цілий вечір колотило і не міг далій заснути, аж під раня заснув, а ту врано слуга м’я збудив. Каже, жи я блідий такий, як смерть. Но видиш, і без Твоїх чарів хорію. Тепер лежу в хаті і чекаю на дохтора.

За два тижні поїде від нас до Станіславова їден поручник і завезе ти гроші.

«Дорога моя Амаліє!

Дієся зі мною щось злого. Дохтор повів, жи то мусит бути хороба жилудку, але не годен докмітити, яка саме. Понавиписував мені ту цілу купу лікарств, і я то п’ю, а їсти ніц не годен і тілько худну. Нині подивив’єм ся до люстра і побачив сіре заросле лице з запалими очима. Шкіра на руках стала суха, як перґамент, і жовта. З хати вже не виходжу і слузі сказав, аби нікого, крім дохтора, не впускав.

Амаліє, то, що ти рішила родити дитину, є принаймні дурість страшенна, бо як ти меш далі жити? Чи ти собі думаєш щось, чи в тобі говорит саме огірченнє?

Не плети мені тих своїх бздурів за чарованє, бо я в то не вірю. Пишеш, жи хоробу ти мені післала разом з тов хустков. Але я її дав слузі, він си вдяг на шию, і ніц йому не є.

Заручатися з Тобов я не обіцяв. То всьо, що межи нами було, – тілько хвилева слабість. Віднесися трохи простіше до життя.

І зроби врешті то, що маєш зробити.

«Дорога моя Амаліє!

Вчора нагло вхопила пропасниця мого слугу і вночі бідака вмер. То шось страшного. Певно, набрався в мене хороби. Але що так хутко його скосило?

Боже мій, що зі мною ся діє? Тепер я сама шкура і кости. Коли встаю із постелі, то так гейби мене вітер хилитав, мушу ся тримати за речі, бо би-м кроку не ступив. Страх м’я сильний бере, жи так молодо мушу вступити з життя. Далій ніц не годен їсти, тіко-но п’ю і п’ю саму воду. Ти би мене не пізнала. На голові волосся мляве і тонюньке, як пушок. Зуби рухаються і сниться ми вночі, жи випадають.

Ти пишеш, жи такой постановила родити. І жи як до Тебе приїду, то мя вилікуєш. Але я не годен за поріг вийти, не то що десь їхати. І до мене також не їдь, бо як дохтор ради не годен дати, то що Ти будеш годна? Амаліє, візьмися за розум. Нашо тобі той клопіт?

Я то пишу, а неподалік на лежанці лежить мертвий Яцько, слуга мій, а я му не годен очі закрити,