Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— Що? О. Ні. Вона просто не надто добре готує.

— О.

— А брат Іксоліт, напевно, єдиний бенші в світі з дефектом мови, тож замість сидіти на дахах і волати, коли люди мають сконати, він просто пише їм записку і підсовує її під двері...

Кошіль пригадав видовжене смутне обличчя.

— Мені він теж одну дав.

— Ми намагаємося його підбадьорити, — сказав Люпин, — він дуже соромливий.

Його рука метнулася і відкинула Кошеля до стіни.

— Тихо!

— Що?

Вуха Люпина нашорошилися. Ніздрі трепетали.

Жестом показавши Кошелю лишатися на місці, вовколюд безшумно прокрався уздовж провулка до перехрестя із іншим провулком, ще меншим і мерзеннішим. Він завмер на мить, а потім сягнув волохатою рукою за ріг.

Почувся схлип. Люпинова рука повернулася, тримаючи п’яничку, який відбивався. Великі, вкриті волоссям м’язи рухалися під подертою сорочкою Люпина, коли він підіймав чоловіка на рівень іклів.

— Ти вичікував, щоб напасти на нас, правда? — сказав Люпин.

— Хто, я?

— Я чую твій запах, — зловісно сказав Люпин.

— Я ніколи...

Люпин зітхнув.

— Вовки не роблять таких речей, знаєш, — сказав він. Чоловік погойдувався.

— Гей, хіба це так? — сказав він.

— Пряме зіткнення, ікло проти ікла, кіготь проти кігтя, — сказав Люпин. — Ти не побачиш, щоб вовки никали попід скелями, аби напасти з тилу на мимоходжого борсука.

— Відвали, га?

— Ти хочеш, щоб я вирвав тобі горлянку, а?

Чоловік втупився оком у жовте око. Оцінив свої шанси проти семифутового чоловіка з такими зубищами.

— А вибір у мене є? — спитав він.

— Оцей мій друг, — сказав Люпин, тицяючи у Кошеля, — зомбі...

— Ну, я нічого не знаю про справжніх зомбі, я думаю, треба з’їсти якусь рибу й корінець, щоб стати зом...

— ...а ти знаєш, що зомбі роблять із людьми, правда? Чоловік спробував кивнути, навіть попри те, що кулак Люпина був просто йому під шиєю.

— Таг-г-г, — спромігся він.

— Тепер ми гарненько тебе роздивимося і якщо побачимо знову...

— Справді, зав’язуй, — пробурмотів Кошіль.

— ...він по тебе прийде. Прийдеш, Кошелю?

— Е? О, так. Правда. Залюбки, — сказав Кошіль нещасно. — А тепер біжи собі, молодчина. Згода?

— Зх-хода... — сказав гаданий грабіжник. Він думав: «Його очі! Як буравчики!».

Люпин пустив його. Чоловік гепнувся на бруківку, востаннє нажахано зиркнув на Кошеля і порятувався втечею.

— Е-е-е, а що зомбі роблять із людьми? — сказав Кошіль. — Гадаю, що мені варто знати.

— Розривають на клапті, як аркуш паперу, — сказав Люпин.

— О? Гаразд, — сказав Кошіль. Вони продовжили прогулянку далі в цілковитій тиші.

Кошіль думав: «Чому я? В цьому місті щодня мають вмирати сотні людей. Закладаюся, з ними ця халепа не сталася. Вони просто заплющили очі й прокинулися, вже народившись кимось іншим, або опинилися на якихось небесах чи, можливо, в якогось виду пеклі. Або пішли на учту з богами в їхніх покоях, що ніколи не здавалося чудовою ідеєю, — боги у власний спосіб цілком нормальні, але це не ті особи, з якими порядна людина захоче розділити трапезу.

Єна-буддисти гадають, що ви просто зробитеся дуже багатими. Деякі з релігій Хапони кажуть, що ви потрапите в розкішний сад, повний юних дів, що, як на мене, звучить не надто релігійно...»

Кошіль усвідомив, що розмірковує, як би це посмертно змінити національність на хапонську.

І в цю мить з ним порівнялася бруківка, і вони зустрілися.

Зазвичай це поетизований спосіб сказати, що хтось упав обличчям донизу. В цьому випадку бруківка насправді здіймалася вгору, щоб із ним зустрітися. Бруківка злітала, якусь мить безгучно кружляла в повітрі над провулком, а потім каменем падала долі.

Кошіль втупився в неї. Люпин теж.

— Таке нечасто побачиш, — сказав вовколюд трохи згодом, — не думаю, що будь-коли раніше бачив, щоб каміння літало.

— Або падало каменем, — сказав Кошіль. Він поторсав один камінь носаком черевика. Той здавався напрочуд щасливим із тої ролі, яку обрала для нього гравітація.

— Ти чарівник...

— Був чарівником, — сказав Кошіль.

— Ти був чарівником. Чим все це спричинено?

— Я гадаю, це може бути нез’ясовне явище, — сказав Кошіль. — Їх дуже багато, із різних причин. Хотів би я знати чому.

Він знову ткнув камінь. Той не виявив жодної схильності до руху.

— Я б краще обійшовся без них, — сказав Люпин.

— На що це схоже, бути вовколюдом? — сказав Кошіль.

Люпин стенув плечима.

— Це самотньо, — сказав він.

— Гм?

— Ти не вписуєшся, розумієш. Коли я вовк, я пам’ятаю, як це, бути людиною, і навпаки. Ніби... я маю на увазі... часом... часом, правда, коли я у вовчій подобі, я біжу між пагорбів... взимку, знаєш, коли серпик місяця в небі, й наст на снігу, й пагорби такі нескінченні... й інші вовки, ну, вони відчувають, як це, звісно, але вони не знають, як відчуваю я. Щоб знати й відчувати водночас. Ніхто більше не знає, як це. Ніхто більше в цілісінькому світі не знає, як це. Знати, що ніхто інший...

Кошіль відчув, що балансує на краю прірви туги. Він ніколи не знав, що казати в такі хвилини.

Люпин прояснів.

— Раз за це мова... а на що це схоже, бути зомбі?

— Це нормально. Непогано.

Люпин кивнув.

— Побачимося, — сказав він і пішов геть широкими кроками.

Вулиці стали сповнюватися народом, коли населення Анк-Морпорка розпочало свою неофіційну переміну між людьми ночі й людьми дня.

Усі вони уникали Кошеля. Люди не натикаються на зомбі, якщо мають вибір.

Він дістався воріт Академії, які були тепер відчинені, й подався до своєї спальні.

Якщо він покине Академію, йому знадобляться гроші. За ці роки він досить багато заощадив. Чи писав він заповіт? Останні років десять чи й більше він був доволі очманілим. Він міг його й написати. Чи був він очманілим достатньо, щоб відписати всі гроші собі? Він на це сподівався. Не існувало практично жодного відомого прецеденту, щоб хто-небудь успішно оскаржив власний заповіт...

Він підважив мостину біля торця ліжка і витягнув мішечок із грішми. Він пам’ятав, як відкладав їх на старість.

Там був його щоденник. Це був п’ятирічний щоденник, він пригадав, тож технічно Кошіль розтринькав —