Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

прибуде на ланч. Вістінґові таке підходило. Головний інспектор округу дав усім зрозуміти: хоч слідство щодо Мартіна Гауґена найпріоритетніше, однак він має ще й інші обов’язки. Нільс Гаммер виконував функції його заступника, але й він мав купу роботи в лабораторії комунікаційного контролю.

Коли Вістінґ виїжджав з дому, розпогодилося, проте підсохнути не встигло. Темні важкі хмари обіцяли новий дощ.

Вихідні минули спокійно, тож рутинні ранішні понеділкові справи залагодилися швидко, ще до десятої. Ще одну годину Вістінґ витратив на роботу над своїми заувагами до аналізу наслідків від злиття поліційних округів. Він відчував, що пише про очевидне — нічого оригінального. Ясно, мов день, що об’єднані поліцейські округи матимуть більше компетентних фахівців, ліпші можливості для розвитку, здобуття знань і набуття досвіду. Та в глибині душі Вістінґ опирався всіляким змінам. Йому подобалися маленькі місцеві відділки, у яких знали про всіх і все навколо, та водночас він розумів, щоб об’єднані сили сприятимуть більшій дієздатності поліції і матимуть достатньо ресурсу, щоб братися за по-справжньому серйозні справи.

Адріан Стіллер приїхав кілька хвилин по одинадцятій. Хтозна скільки він стояв на порозі кабінету, доки Вістінґ, урешті, його завважив.

— Читали звіти «КК»? — запитав він, підвівши очі до стелі, натякаючи на таємну кімнату вище поверхом.

— Чекали на тебе.

— Чудово! Я вже є! Ходімо?

— Зачекай! Нам з тобою треба спершу обговорити один момент. Сідай!

Адріан Стіллер підсунув собі стілець для відвідувачів.

— Зачини двері, — попросив Вістінґ.

Стіллер зачинив і сів.

— Йтиметься про твою доньку? — першим почав Стіллер.

Вістінґ глянув на колегу, вражений його прямолінійністю.

— Чув, ви зустрічалися в суботу.

Стіллер кивнув і відразу насторожився:

— Ти щось казав їй про взаємозв’язок зі «справою Катаріни»?

— Звісно, ні.

— Інформація про відбитки пальців теж конфіденційна, — вів далі Стіллер, так ніби Вістінґ і сам того не знав. — В усьому іншому «ВГ» матиме повний доступ до матеріалів «справи Кроґ». Редакція вирішила публікувати серію статей.

— Про це я вже чув.

— Розумна дівчина, до речі, — кивнув Стіллер. — Я радий, що редакція обрала для цієї роботи саме її. Читав її публікації… Дуже добрі!

— Не боїшся проблем? У якийсь момент Ліне довідається про підозри супроти Мартіна Гауґена.

— Все узгоджено з прокурором. Він не вбачає у цьому проблеми. А ти бачиш проблему для себе?

Вістінґ задумався.

— Мені доводиться їй брехати. Ухилятися від її запитань. Рано чи пізно, вона збагне, що я весь час розслідував справу, про яку вона пише, і не признався.

— І це для тебе проблема? — перепитав Стіллер, але часу на відповідь не дав. — Ліне — професіонал, вона зрозуміє.

Вістінґ усвідомлював, що Стіллер має рацію. Вони з Ліне вже не раз стикалися з подібним конфліктом інтересів і нормально з нього виходили.

— Перша публікація з’явиться у п’ятницю, — розповідав Стіллер. — На той момент ви з Гауґеном саме прямуватимете до літнього будиночка. Подбай, щоб ви завернули на бензозаправку й купили свіжий номер «ВҐ». Буде про що поговорити дорогою.

Адріан Стіллер усміхнувся, явно потішений своєю ідеєю. Він підвівся зі стільця.

— То, може, підемо й подивимося, що вони там накопали за вихідні?

Вістінґ кивнув і теж встав. Дорогою до таємної кімнати вони ще завернули по Нільса Гаммера.

— Спершу ми відстежували телефонні розмови, — сказав Гаммер, коли вони замкнули за собою двері. — Дзвінків було мало.

На моніторі з’явився короткий список телефонних номерів, посортованих за датами і годинами, окремо вхідні й вихідні дзвінки. Система ідентифікувала їх автоматично.

У п’ятницю ввечері Мартін телефонував у піцерію. За годину йому подзвонили з фірми, яка продавала телефони. Включення тривало заледве п’ять секунд. У суботу зранку Мартін зателефонував на номер телефону, зареєстрованого на Евена Вомма в Хілебюґди.

— Увімкни, — попросив Вістінґ.

Гаммер натиснув кілька клавіш. У динаміках засвистіло, почулися гудки, відповів чоловік.

— Слухаю, це — Евен.

Мартін Гауґен назвав своє ім’я і додав:

— Я маю хатинку біля Айкедоккгайя, поблизу Лангена.

— Знаю такого.

— Хотів би приїхати на наступні вихідні.

Пауза.

— Давно вже не був. Як там дорога?

— Та-а, теж не був там після дощів. Але минулого місяця брав зі схилу Їсголта трохи колод. Не застряг, то й ти не застрягнеш. Дорога солідна.

— То й добре. Ключа від шлагбаума не поміняв?

— Два роки чи вже три тому розбили замок. Хтось розколов його на друзки. Певно, злодії. Але ж я посилав тобі ключа, хіба ні?

— Так-так, посилав, — запевнив Мартін. — Хотів лише пересвідчитися, чи за той час нічого знову не сталося.

— Не знаю… Якщо хтось і поламав замок, то шлагбаум відкритий. Які проблеми!

— Чудово! Риба ловиться?

— Як завжди.

Чоловіки ще обмінялися кількома ввічливими фразами й закінчили розмову.

— Брехня! — вигукнув Адріан, обертаючись до Вістінґа. — Я сам чув, як він розказував, що їздив у будиночок, ремонтував дах. Якщо в нього не десять будиночків, то він тобі збрехав!

— Лише один.

— То чому збрехав?

Гаммер обернувся.

— Чесно кажучи, щось я ніяк не вловлюю зв’язку ні з викраденням Надії, ані зі зникненням Катаріни, — сказав він. — Гауґен же не знає про відновлення слідства.

— Але таки щось відбувається, про що він воліє мовчати або приховувати за брехнею, — промовив Вістінґ.

Гаммер знову повернувся до монітора.

Залишалися записи ще двох розмов. Телефонувала Кірстен Сулюм з Порсґрюнна. Мартін Гауґен взяв слухавку, відрекомендувався.

— Привіт, Мартіне, — сказав голос на іншому кінці. — Це — тітка Кірстен.

— Привіт!

— Як в тебе справи?

— Добре.

Після кількох буденних фраз Кірстен Сулюм перейшла до справи.

— У дядька Райдара скоро день народження. Йому виповниться сімдесят п’ять. Ми вирішили відсвяткувати тут, у нас вдома.

— На вихідні? — запитав Мартін, і в його голосі забриніло зацікавлення.

— Наступні, не тепер. Субота 26 жовтня, о п’ятій.

Мартін був помітно розчарований.

— Було б гарно, якби ти зміг приїхати, — вела далі тітка.

Мартін подякував за запрошення і пообіцяв приїхати.

Потім Мартін Гауґен зателефонував якомусь чоловікові в Саннефьорді. Було чутно, як він назвався співрозмовникові.

— Мене цікавлять набори моделей, які виклали на сайті «Барахолка».

— Слухаю вас, — відповів чоловічий голос.

— Ви ще їх не продали?

— Мені вже дзвонили кілька покупців, але моделі ще не продані.

Мартін домовився з продавцем про купівлю двох пластикових моделей: восьмиколісного тягача Scania Т142 та Peterbilt 359 Conventional. Він хотів їх забрати ще того ж вечора.

— У нього величезна колекція модельок, — пояснив Вістінґ. — Думаю, він почав ними бавитися, коли жив на будові, щоб було за чим гаяти довгі вечори.

Стіллер мовчки стенув плечима.

— Перевір інтернет, — попросив він Гаммера.

Нільс Гаммер перемкнувся на іншу систему. Мартін переглядав різні онлайн-газети й годинами