Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А через рік батько повіз його вперше на полювання: велика олениха лежала, сіпаючись тілом, а з розірваної хортами горлянки виливалася густо кров; падало листя. «Подивися, яка осінь, синку», — сказав тоді батько. Неподалік дитиною плакало телятко оленихи. Пригадуючи, Іван позіхнув, глянув на білосніжне тіло своєї коханки, з вишневими очима, копицею каштанового кучерявого волосся. Він ніжно її погладив і подумав про чоловіка у сірому костюмі, що напевне до сих пір десь мандрує з дверей у двері, незмінний, як сам закон у цій державі. У люстрі пливли хмари, птахи і люди.
3
Ракша
Йому снився Китаєць. З якого дива, чого? чому? він і сам не знав, але аби його запитали, як перед престолом, то все одно, ясної відповіді не дочекалися б, а швидше, за старою міліцейською звичкою, збрехав, аби тільки залишили в спокої. Та і снів Ракша не любив, ліпше, коли темрява, солодка і беззвучна. Тоді чиста голова. Ранок застав його у кімнаті, заваленій недопалками, бляшанками, рваними газетами, старими листами і порожніми пляшками. Він відкрив очі, а вже потім ані з того ані з сього сказав: «Життя, блін, пройшло!» — І ледь не заплакав. Він довго стовбичив у ванній, прикипаючи поглядом до невідомості срібного овиду дзеркала, наче знаходячи у ньому щось невимовно рідне, або те, що колись було, зараз наповнюючи його істоту останніми ударами життєдайного струму, терпкого і невловимого людського щастя.
Заходячи до ліфту, з мокрою головою, але вже підтягнутий, з ясним зором сорокарічного мужчини, якому не даси і тридцяти, в темньо-синьому драповому пальті, він ляпнув, сам того не чекаючи від себе:
— Правда, чудова погода? — і заткнувся. Повільно повернув голову, але на радість не побачив у ліфті нікого, щоб ославитися, а у цьому велетенському, як сарай, ліфті він погледів самотню постать жінки, і пару фіолетових чи то зелених, справжніх, з іскорками сміху, зовсім не злого, двійко очей над його маківкою. І коли він підвів свій погляд, то зрозумів, що в житті у нього цього разу щось перемінилося, хіба тільки ліфт беззвучно падав у велетенського колодязя, шурхотіли коліщатка, але в житті колишнього полковника Ракші, щось таки перемінилося і стриіки на темному циферблаті застрибали навіжено, схиляючись невблаганного полюсу життя, підсумованого смертю. Серце калатало як у скаженого собаки. А так нічого. Полковник тільки потягнув густо ніздрями повітря, схаменувся, знову потягнув і відразу ледь не стругонув, тобто не виблював на підлогу, під ноги незнайомці: густий запах парфумів, тонких і вишуканих, пещеного тіла, шикарного одягу, котрим смердять усі «бутіки», солоду ділових паперів, з приторними домішками китайської кухні, що на поглинання котрої слабують нинішні круті, бізнесмени, політики, вбивці, кіл ери, менеджери і різна великосвітська луска разом з журналістами, — все це в одну секунду сягнуло верхівки його черепа, як айсберга, і бабахнуло з усією потужністю, яку надбала вікова цивілізація. Він стовпів та нітився від дурнуватого свого запитання, намагаючись прочитати в її очах про свою невихованість, але прикрість полягала в тому, що він сам ніколи таких дурнуватих запитань не зносив, відповідав прямо і грубо прямолінійно, тому картав себе подумки, що казна-якого хріна повторив його, бо ані неба, ані самої погоди ще не бачив в чистому виді, а зараз тільки тріскало, стукало у потилицю, що аж вискакували очі. Проте він поволі підняв оті очі, наткнувся ще на пару фіолетових, майже неживих, наче з модного журналу, майже тобі лялькових чи манекенних, але з оплавленими золотими іскрами сміху, з розуміння всього того наразі, чого бажається, непохмільного світу Ракші, і того, чого бажає почути та побачити чоловік від жінки, яка йому подобається, а чи просто — гарної жінки. Ракша з відчаєм слухав, як ніжно перебирають колеса ліфта на трансмісіях, колінчатих передачах, навіть подумав, як ото було, аби ліфт гунув вниз, бо до цього йому було ближче, ніж до неї, а ще: у нього потерлися черевики, якраз на підошві, треба не піднімати високо ноги, щоб чого доброго не побачила, а ще — його розкішному та розгульному життю прийшов кінець, тож опохмелятися доведеться простою, майже ацетоновою горілкою, хоча він ще стояв і давив перед кралею фасон, — батько його вчив? що навіть коли тебе поставлять до стінки, намажуть лоба зеленкою, то ніколи не подавай виду, дави фасон, тримай марку. Батька він пам'ятав, але далеко, безпам'ятно, і то більше скидалося на несправдженну любов.
Він думав зараз, що був неважнецьким ментом, але в людях, слава Богу, розбирається, і що перед ним не вуличне курвисько, з наквацьованим ротом, нехай вони отим ротом однаково презервативи натягують куди треба, але одним словом — це не блядь, а справжня мажорка, добре вихована, не дурна, рідкісного виду баба, з крутих і найкрутіших значить, таких кілька років тому попересаджали скільки, що обісцятися можна, а тому він з усього ніхто, бо у кого розуму вистачить відповідати на дурнуваті запитання, забалакати у ліфті з рівнею, чи нехай то буде таксо, якщо це не робота, не довжелезна біржова черга, не ліжко, з його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофін Сатани, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.