Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

непридатністю, роблять святенницями або злісними тріскухами, стукачками з доброї волі. Жінка сіла, слухняно склала руки на коліна, покірна собачій судьбині, — від неї війнуло прілотою забуття, холодом літніх жінок, що давно не знали мужчини, — і почала розповідати, розтягуючи слова на міський манір простолюду, з ухилом на блатняцький чи там дивись — вона, мовляв справді не бажає розповідати, але виходить саме так, ви мене змусили:

— Значить це було перед весною… Чи від самої весни, ото так…

Потім Іван зовсім відірвався увагою від її розповіді, щось у нього засвербіло в грудях, під підошвами, — за вікнами авто вилітали з підворіть чорними жирними мухами, тіні кидалися услід тіням, і далі, зовсім далеко виникне інший голос, наче хто вичитував закляття, і він зрозумів, що воно ото закляття, починаючи вбирати з болючою насолодою світ, що простягався перед ним у яскравих і іржавих сонячних плямах, таких великих, більших навіть, ніж весь світ, і він, Іван, провалюється за якусь межу, якої страшилася ця жінка, а зараз його батько, ховаючись за синіми пасмугами диму. Він очуняв від легкого поштовху під низ живота і почув їхні голоси — жінки та батька. Але до слуху донеслося зовсім інше звучання, на півтону вище, різкіше, глухіше, як після сну чуєш чиєсь протяжне скімлення, як хто ткнув писка в пилюку. Тонкий, різкий, водночас заглушений звук. Це як несподівано побачити гори, зачудуватися, а потім вирішити, що ти колись їх бачив, і у відчаї, в очікуваній пустоті почуттів, що нічого не приходить, наче облузаний качан кукурудзи, заклякнути з витріщеними від злості очима, — проте це через багато років. Так він почув і побачив голоси батька і жінки. До голосів у домі взагалі, припалого золотавою пилюкою минулого, де мешкало так багато і всього, що можна задихнутися внаправду. Іван міг розрізнити їх на кольори, повестися на тепло, так як відчуваєш жар вогню за склом поїзда осіннього гожого дня, навіть на смак він вирізняв ці голоси, що зараз шурхотіли ніжним травневим листям. І ще багато чого такого, чого не дозволяв отруєний дорослими його досвід.

А жінка говорила, трохи поволі, певне за звичкою, розставивши гострі коліна:

— Вона-то й лигалася з ним, бо сам понімаєш… Кормилець надо в сім'ю… А який з нього кормилець… Так собі… Малого ще не було… В пузі… Ти знамо де… — ця жінка, з прямою, як у аристократки спиною, уперто говорила «ти». До столиці вона потрапила випадком, бо закохалася у залізничного провідника, а той натішився, але не покинув — полишив у бригаді, але дбайливо підстилав під кожного зручного пасажира, там вона знайшла чоловіка і опинилася тут. Слова жінки перепліталися із спогадами про Марію, про себе, про її чоловіка, мужчину, як вона говорила. Як Марію хтось підучив «труйнути того» його, батька Івана, а вона чи то не встигла, чи то забоялася, і вже на кухні, після посадки чоловіка «на зону», на кухні, з облізлими шпалерами, поділилася досвідом з нею, Дуською чи Люською. А та, в свою чергу, намотала на вуса і підсипала полинь у горілку доходяги, тобто свого залізничника, і через три неділі того, її мужика, рівно не стало. Потім вона вже спокійно, коли Іван очухав, почала розповідати про Марію: як вона народила дитину, без жодного крику. Вона тільки вилуплювала очі в темряві, ворушила налитими кров'ю більмами, закусивши міцними, доглянутими зубами губу; вона рячила очі і по-скотинячому мовчала, так, як її вчила мати, така ж сухопара, з підтиснутим задом сучка, що прожила сорок три неповних роки і померла, стікаючи гноєм і злобою, викидаючи через свища у горлянці прокляття, але мовчала, — одна велетенська дірка у горлянці промовляла за неї. А Люська підійшла і почала допомагати. Вона все добре, уважно, ретельно, по ходу, мов записуючи, запам'ятовувала, бо життя вчить пам'ятати найдрібніші речі, бо іноді оті найдрібніші речі можуть принести великі неприємності або коштувати життя. Тому Люська запам'ятала, як високі стелі тонули у темряві, а тому видавалися безконечно високими, як стіни піраміди чи гори; запах поту, надламаний листок на фікусі, лаци місячного світла, що лежали нерухомо олійними калюжами, вихлюпуючись через проймища дверей. Тож вона зайшла і мовчки стала допомагати. Коли все закінчилося, то Марія завила, так плачуть і скиглять діти, яким строго заборонено плакати, але вона тихенько заскімлила, щоб ніхто не чув, — навіть Люська, — ткнувшись підборіддям у гостре і голе, синє від місяця і нічних ліхтарів плече, а на вигостреному обличчі лежала потворною квіткою тінь від фікуса. Трохи віддихавшись, а вона проспала рівно годину, — відкрила очі, подивилася на світанок, що тільки-тільки маружив, і сказала: «Дай його сюди…» Люська дбайливо подала дитину, а Марія звелася, напівлежачи у розкладному кріслі, взяла до рук дитину, подивилася поглядом, в якому не вичитати відрази чи любові, вигнавши, зачавши бровою гримасу, що тільки нагадувала про відразу, і про відсутність якогось там почуття, і про переляк перед завтрашнім днем; одним порухом, наче її вчили уряд кілька років, переламала дитину пополам, що навіть та не писнула. Люська було хотіла зголосити, але Марія глянула скляним і злющим поглядом, наповненим справедливим гнівом. І та углохла. «Піди поклади його під фікус…» — і знову заснула. Вона проспала рівно три години, а потім подалася до телефону: йшла похитуючись, широко розставляючи ноги. Марія стояла спиною до дверей на цементованій підлозі, на шматку найбільш холодному, там, де висів чорний, подібний на крука або підбитого птаха телефон. їй відповіли відразу, і вона мовчала, потім тихенько, жалібно почала проситися, — маленька, у довгій та перелатаній сорочці. Вона говорила знову, а на тому кінці трубку брав маленький опецькуватий чоловічок в сірому костюмі, з великою роздатою задницею; він ворушив губами, червоними і в крихтах від вафель «Артек», і говорив: ні, ви не маєте права не прийти на працю, бо я вас обов'язково звільню, бо необхідно триматися трудової дисципліни, бо необхідно бути свідомим будівником комуністичного майбутнього. І він поклав трубку, і подивився у захоплені сині очі секретарки, що друкувала на машинці, засовав задоволено задницею, подумав про геморой і посовав ще раз нею, тобто задницею. Вона повісила трубку. Уперлася круглим лобом об фарбовану стіну, прорізану важкими краплями, що збивалися у струмочки. І тут вона сказала: «Неси дошку…» — Пауза, зирк сірих очей. «Неси дошку для м'яса…» — Люська гайнула, розвіваючи спідницю, повернулася і стала як вкопана, з собачим виразом вірності на обличчі, але з розумними очима, в яких дряпалося і рвалося почуття, десь