Читати книгу - "Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович"

— Да… — відгукнувся невисокий тренований хлопчина, зі знанням справи обмацуючи мене з ніг до голови. — А вот и оружие!

— Ты посмотри! — вигукнув хтось іззаду. — Настоящий парабеллум! И в хорошем состоянии, кстати!

— Это же реликтовое оружие, — сказав командир, беручи до рук мого пістолета. — Еще со времен Отечественной… вот подонок, а? Что еще?

— Нож диверсанта, — сказав хлопчина. — Тоже неплохо… а это что? Какоето удостоверение!..

— Компания «Тартар»… А, знаем, знаем!.. — командир помахав мені перед очима карткою детектива. — Содействие возвращению коммерческих долгов? Все виды разыскной деятельности? «Тартар» — фирма ХХІ столетия? Уу, казьол!..

Аби лиш тих двох не загребли, подумав я. Мурат витягне мене з цієї халепи… Якби тільки не взяли Ронні з Шамілем! Бо якщо їх візьмуть зі зброєю, то справа набагато ускладниться. От же ж не щастить, га!

— Зачем пришел? — продовжував допитуватися в мене командир спецназу.

— Да конопли хотел… — буркнув я.

— Не пизди, казьол! Ты же не наркоман, — по глазам видно! Че у тебя здесь за дела?

— Ладно! — обірвав його хтось. — Потом допросим… времени хватит! Давай, сворачивай операцию!..

Мене вивели на сходову площадку й стусанами погнали вниз. Чутно було, як ззаду ведуть решту затриманих. Надворі все падав і падав сніг. Ронні з Шамілем і близько не було. Хтось одчинив дверцята джипа з написом «милиция», і я заліз досередини. З обох боків коло мене сіло двоє драбів у масках. Джип виїхав з двору. За ним рушило ще кілька авто, напханих спецназом і затриманими.

Коли ми виїхали зпід арки, я побачив, що мого авто, котре ми покинули біля хідника, вже немає. Таки ушилися, подумав я з полегшенням. Ну й справа ж дісталася мені, — з однієї халепи та в іншу!

— Гадаю, нас витягнуть звідси, — сказав я.

Аслан похитав головою.

— Все це не так просто! — зітхнув він. — Без слідства тут не обійдеться… А на слідстві випливуть такі деталі, що нам буде непереливки!

— Твоя помилка. Треба було зв'язатися з Муратом. До речі, «Тартар» заборонив будьякі операції з наркотиками!

— Навіть чеченцям? — видивився на мене Аслан.

— Всім. Торгівля наркотою заборонена, й край!

— Хто це вирішував?

— Десятка, — спокійно відказав я. — Чув?

— Ще б пак! В Ічкерії нам радили зв'язатися з десяткою, але ти ж знаєш — ми не любимо, щоб нами командували…

— Ну, то будеш сидіти! — буркнув я. — Гарна перспектива?

Аслан обвів поглядом камеру. Це було щось таке, як дротяна клітка в зоопарку, й збоку ми виглядали в ній, мабуть, як два вовки.

— Тут всього лиш база спецназу, — пояснив я. — Зараз нас повинні одвезти в слідчий ізолятор. От звідти вже важче буде визволитися! Що в тебе було з циганами?

— Не хотіли платити. Ми наїхали на них, але сили були нерівними. Мало людей взяв, от що!

— Вони збиралися вас убити?

— Йшлося до того, — знехотя відказав Аслан. — Нас тримали добу. Напевне, ніяк не могли вирішити, що з нами робить… Врешті всетаки забили б! В них сильна група, та й зброї до дідька…

— Якби ти порозумівся з «Тартаром», то цього не було б! — повчально сказав я.

Він стенув плечима. Справді, про що тепер балакати!

— Крім того, — помовчавши обізвавсь я, — у вашу групу вкрався провокатор!

— Ну? — не повірив Аслан. — І хто?

— Каратеїст! — коротко сказав я. — Отой, що працював з вами на розборках. Знаєш?

— Глобус? — поспитався Аслан.

— Він так назвав себе? — швидко запитав я.

Аслан кивнув.

— Він сказав: моя кликуха — Глобус. Я з Чечні. Воював за Дудаєва, був поранений. Через кілька днів їду в Грозний. Отак собі — випадкова зустріч…

— Випадкова! — з сарказмом сказав я. — Нуну! Де він зараз?

В коридорі залунали голоси. Потім відчинилися двері, й до приміщення увійшов командир спецназу, а з ним якийсь цивільний.

— Я сказал — освободить! — гаркнув він.

Його тут, певне, добре знали, бо черговий за пультом відразу ж зірвався на ноги й виструнчився.

— Их взяли с поличным! — понуро сказав командир. — Вот этот был с оружием… а с чеченцами тоже надо разобраться!

— Не ваше дело, полковник! — Видно було, що цей чолов'яга не звик, щоб з ним сперечалися. — Вы что, пререкаться хотите со мною? Выполняйте приказ!

Спецназівець сплюнув. Тоді добув ключі й відімкнув нашу клітку.

— Выходи… — буркнув він. — Вот так всегда: работаешь, работаешь, рискуешь жизнью… а потом!..

— Не вам обсуждать оперативные мероприятия вышестоящего начальства! — відрубав цивільний. — Где остальные двое?

Забряжчали двері, й з інших камер виштовхнули ще двох чеченців.

— Вещи? — обернувся до командира спецназу цивільний.

Той вийшов у сусідню кімнату й повернувся з брезентовим мішком. На столі появилося моє посвідчення, парабелум, портмоне, ремінь… Оце Мурат, подумав я… оцето зв'язки!

— Все? — поспитавсь цивільний, коли я полічив гроші.

— Все, все… — сказав я, ховаючи портмоне. Тоді надів наплічну кобуру й застебнув ремінь. — Тютілька в тютільку, — наче в ощадкасі!

— Свободен! — буркнув цивільний. — Вы тоже, полковник!

Ми вийшли надвір. Сніг вже перестав. Смеркалося, й на вулиці спалахували ліхтарі.

Коло воріт стояло моє авто. Трохи оддалі — чорна «волга» з якимись незрозумілимим номерами.

— О, — сказав я, підходячи до своєї машини, — МурМур! Ти що тут робиш?

Той викинув у вікно недопалок і, перегнувшись через сидіння, відчинив дверцята.

— Шеф послав… визволяти декотрих шукачів пригод! Залазь!

Я