Читати книгу - "Російські казки"

А лисичка вибрала слушну хвилину і стала викидати потихеньку із саней усе по рибинці та по рибинці, все по рибинці та по рибинці. Повикидала всю рибу і сама втекла.

— Ну, стара, — каже дід, — який комір привіз я тобі на шубу!

— Де?

— Там на санях — і риба, і комір.

Підійшла баба до саней: ні коміра, ні риби — почала лаяти чоловіка:

— Ах ти, такий-сякий! Ти ще надумав мене дурити!

Тут дід зметикував, що лисичка була не мертва. Погорював, погорював, та нічого вже не зробиш.

А лисичка зібрала всю розкидану рибу в купку, сіла на дорозі і ласує. Підійшов до неї сірий вовк:

— Здрастуй, сестричко!

— Здрастуй, братику!

— Дай мені рибки!

— Налови сам і їж.

— Я не вмію.

— Ет, я ж наловила! Ти, братику, йди на річку, опусти хвоста в ополонку, сиди і примовляй: «Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!». Рибка тобі сама на хвіст начіпляється. Та дивись сиди довго, бо не наловиш.

Вовк і пішов на річку, опустив хвоста в ополонку і почав примовляти:

— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!

Слідом за ним і лисиця заявилася; ходить коло вовка і примовляє:

— Яснійте, яснійте, в небі зорі! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?

— То я тобі допомагаю.

А сама хитруха знай торочить:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

Довго-довго сидів вовк біля ополонки, цілу ніч не сходив з місця, хвіст його і приморозило. Спробував було підвестися — де там!

«Ач, скільки риби наловилось — і не витягнеш!» — думає він.

Дивиться, а жінки йдуть по воду і кричать, побачивши сірого:

— Вовк, вовк! Бийте його, бийте його!

Прибігли і почали товкти вовка — хто коромислом, хто відром, хто чим попало. Вовк стрибав, стрибав, відірвав собі хвоста і кинувся навтьоки не озираючись.

«Гаразд, — думає, — я тобі помщуся, сестричко!»

Тим часом, поки вовкові боки м’яли, лисичці-сестричці закортіло спробувати, чи не вдасться ще що-небудь украсти. Залізла в одну хату, де жінки пекли млинці, та втрапила головою в діжку з тістом, обмурзалась і біжить. А вовк їй назустріч:

— Отак ти учиш? Мене всього потовкли!

— Ой, вовчику-братику! — каже лисичка-сестричка, — у тебе хоч кров виступила, а в мене — мозок, мене болючіше прибили, я насилу шкандибаю.

— І те правда, — каже вовк, — де тобі, сестричко, йди, сідай на мене, я тебе довезу.

Лисичка сіла йому на спину, він її й повіз.

От лисичка-сестричка сидить і тихенько наспівує:

— Битий небитого везе, битий небитого везе!

— Що ти, сестричко, кажеш?

— Я, братику, кажу: «Битий битого везе».

— Так, сестричко, так!

Жив коваль розкошуючи і лиха не знав.

— Що це, — казав коваль, — жодного лиха я за своє життя в очі не бачив! Хоч подивився б, яке там таке лихо на світі.

От і пішов коваль лиха шукати. Ішов, ішов, зайшов у дрімучий ліс; ніч близько, а ночувати ніде і їсти хочеться. Оглядається навсібіч і бачить: недалечко стоїть велика хата. Постукав — ніхто не відгукується; відчинив двері, зайшов — порожньо, недобре. Заліз коваль на піч і ліг спати не вечерявши.

Почав було вже засинати коваль, як двері відчинилися, і зайшла до хати ціла отара баранів, а за ними Лихо — баба величезна, страшна, з одним оком. Понюхало Лихо довкола і каже:

— Е, та в мене, певно, гості; буде мені, Лиху, чим поснідати: давненько я людського м’яса не їло.

Запалило Лихо скіпку і стягло коваля з печі, як малу дитину.

— Ласкаво прошу, нежданий гостю! Дякую, що завітав; певно, ти зголоднів і схуд, — і лапає Лихо коваля, чи гладкий, а в того від страху жижки тремтять.

— Ну, нічого робити, спершу повечеряймо, — каже Лихо.

Принесло велику в’язку дров, затопило піч, зарізало барана, розчинило і засмажило.

Сіли вечеряти. Лихо по чверті барана за раз до рота кладе, а ковалю шматок у горло не лізе, дарма що весь день нічого не їв. Питає Лихо в коваля:

— Хто ти такий, людино добра?

— Коваль.

— А що вмієш кувати?

— Та все вмію.

— Викуй мені око!

— Добре, — каже коваль, — та чи є в тебе мотузка? Треба тебе зв’язати, бо ти не дасися; я б тобі вкував око.

Лихо принесло дві мотузки: одну грубу, а іншу тоншу. Коваль узяв тоншу мотузку, узяв Лихо та й каже:

— Ану, бабцю, покрутися!

Покрутилося Лихо і порвало мотузку.

Тоді коваль узяв уже грубу мотузку, скрутив бабцю добряче.

— Ану, тепер покрутися!

Покрутилося Лихо і не розірвало мотузок.

Тоді коваль знайшов у хаті залізний шворінь[5], розжарив його в печі добіла, поставив Лиху на самісіньке око, на здорове, та як ударить по шворню молотом — так око тільки й зашипіло. Повернулося Лихо, розірвало всі мотузки, схопилося як навіжене, сіло на поріг і крикнуло:

— Добре ж, негіднику! Тепер ти не втечеш од мене!

Ще