Читати книгу - "ДО ЕР. Вибране"

Валізу ставлю до підніжжя дому, Стою при ній, вагаючись ввійти. Стоять троянди парами — і в тому Глибокий сенс моєї самоти. Любов не знає пам'яті чужої, Вона, як лезо, чиста і тонка. Стоять троянди в сутіні по двоє — І до колючки тягнеться рука. «Долала світ — немов холодну воду…»
Долала світ — немов холодну воду, Хоч щастя їло пряники із рук. Зі світу, у який немає входу, Вривався в душу моторошний звук: Таксист тиснув на клаксон, я здригалась. Ми — береги, то як же нам зійтись? Ти говорив — і щось в мені ламалось, А ти, як лід, зсередини світивсь. Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло: Прозорий парк — неначе райський сад. Стояли… Воском скапувало тіло — Так я стікала в полум'я, назад. І пила миті пристрасті, як ліки, — І коїлася тихо, мов у снах. Ти брав мене за руку — і велике, Як відчай, світло падало з вікна… «Ти мій поет, а я твоя утома…»
Ти мій поет, а я твоя утома: Стерпи мене, адже бувають гірші. Писати вірші — і сидіти вдома. Сидіти вдома — і писати вірші… Йдемо по пеклу. Хто тобі Вергілій? Ніхто не жде, ніхто у рай не кличе. А я, претиха постать в сукні білій, Нагадую в відлуннях Беатріче… Чим далі йду, тим важче залишати Пустелю нашу на поталу виру, Як інтер'єр порожньої кімнати, В якій немає стелі — так я вірю… «Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі…»
Я поволі чекаю на тебе, занадто поволі. Міра вічності — рік, міра року коротша від миті. Ми не вчились любити деінде чи тут. Парасолі Милосердно занурюють зливу в опуклості квітів… Так спокійно вертатись. Так вільно тривоги штовхати Попід шини авто. Милосердя убивства, а отже. Залишаються вічно тіла, і лаштунки, і ґрати, Як не сказане слово — важке, кінцесвітнє, Боже… «Є синоптики смерті, синоптики граней води…»
Є синоптики смерті, синоптики граней води. Ув Авгієвих стайнях важкої на серце погоди, Літа Божого цього не будь мені птахом сюди. Не суди мене — тут. Не рятуй мене смертю. Народи Не зуміли пройти цю пустелю в своїй суєті, За Мойсеевим словом, шукаючи неба чи ґрунту. Я кохала тебе у твоєму пришесті. І ті Сорок років жаги — то прелюдія голоду й бунту. Отже, крила — й лещата. І білі прозорі рубці — Знак любові, чи смерті, чи дещиці тої любові. Горобці у піску — це, здається, на дощ. На лиці — Слід: сльоза запеклася вречевленням крові. «Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім…»
Мокро тане асфальт, націлований листям осіннім. Розмежоване небо на зони важкого дощу. Тоскно маємо все — й ненадійної вічності тіні, І шляхетну ограненість горя. Коли відпущу Ці безодні від себе, ці зсуви і ці суголосся — Бо накрапалось смерті в долоні, де смерк і вода — Ми ввійдемо в любов. Так Мойсею принаймні здалося: Він любов розпізнав, наче небо у власних слідах.