Читати книгу - "ДО ЕР. Вибране"

боса й нага при єдиній свічі… Так каються зречено, маючи Бога навпроти. Я тихо-тривкий, я повинен себе побороти. Навчи мене, Боже, померти, не зрікшись, навчи! «Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу…»
Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу, Де самшити лежать, а смарагди летять, мов літа. Я бреду і бреду по тонкому, як голка, карнизу, Німо ввіривши душу долоням, вона золота — Бо ні з ким не прощалась: на всіх одкровення не стати. Намагаюся йти, не дивитися в досвід і вниз. Я сомнамбула? — ні, самогубця у вимірах страти, Я осінній листок, що над прірвою вітру завис. То усе ще любов, я усе ще без тебе не можу. Ритм польоту — і втома, що в безвість мене віднесе… Я спокутую віру — то байдуже, людську чи Божу: Передсмертна печаль, невагомість повітря — і все. «Гіацинт попід місяцем — герцог величний…»
Гіацинт попід місяцем — герцог величний. Пауза в менуеті трішечки затяглася. Пластика карколомна, тіло його обтічне, Кров селекції в жилах у всіх його іпостасях. А коханка його в кабареті співає соло, Шкіра її єдвабна тонша пелюсток рожі. З герцогом наодинці лишається майже гола — Та герцог її ні взяти, ні забути не може. Помста буде страшною, розв'язка — майже трагічна: Гіацинтовий трунок гіркіший німої ролі. Панна вип'є трутизну — і зробиться тиха й вічна. Тільки місяць-мефісто дивитиметься вороже. Дощ почнеться в дієзі й закінчиться в бемолі — Зимним голосом в жилах: зглянься, помилуй, Боже. «Люблю тебе, людино із безодні…»
Люблю тебе, людино із безодні, Люблю тебе, людино, бо люблю… Усе, що нами сказано сьогодні, Крихке, як тіні в зламах кришталю. Це майже гра: ти ж знаєш, я для тебе Занадто вічна й майже не твоя. Оголена коханням, просто неба Натужно жінка згадує ім'я. Бо як збагнеш, бо як повіриш дому Мого знання, де я — хіба що шпак? Я переможу все, і навіть втому З проваллями означень і ознак. «Оголений пейзаж. Парфумів синій запах…»
Оголений пейзаж. Парфумів синій запах. І вечір-меломан — завсідник темних брам — Скрадається, як кіт, несе на чорних лапах Холодний і в'язкий розкошланий туман. І змінюється все: така природа звуку. Як паморось дрібна, краплини ностальгій. Чи ж зможу я хоч раз обпертися на руку, Щоб ти не зрозумів, що ти уже не мій? «Акварель дощової погоди: зелене і синє…»
Акварель дощової погоди: зелене і синє. Іронічний хлопчак пропонує купити черешні, Щоб збагнути півусмішку випадком даного сина, Я пригадую слово — таке ж чарівне і тутешнє. Трохи пам'яті, трохи води, трохи цукру у склянці. Елегійно сповільнене місто — у пуп'янках липи. Довгі пасмуги зливи — пунктири найдовших дистанцій, Я ж прозорими ними не зможу далеко ходити… Отже, сталося все, що не мало б лишатися чистим. Висихає вода, що потрапила Богу на руки… Кілька келій пташиних гойдаються в рустику листя. Гірко пахне травою моєї з тобою розлуки… «Валізу ставлю до підніжжя дому…»