Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вовченко тепер сперся на руку підборіддям, від чого здавалося, що в нього болять зуби і він гріє щоку.
Дроздов торжествував. Хоч як стримувався, все одно не міг приховати блиску очей. Оце вам молоді кадри! Намучитесь ви з ними, товаришу начальник. Не одну справу завалять. Що я вам казав!
Він не промовив нічого вголос, але все виразно було написано на його обличчі. Тільки зітхнув і сів на стілець.
А Юрій все стояв біля столу.
Всі троє мовчали.
— Хоч який хитрий цей Штром, — порушив мовчанку Вовченко, — але як він міг здогадатися, що за ним стежать? От що мене дивує… і непокоїть. Не пригадуєте якогось свого промаху перед поїздкою, який навів би Штрома на цю думку?
Лейтенант знизив плечима. Ні, він нічого такого не пригадує.
— Мені здається, що його хтось попередив, — уже спокійно, діловим тоном промовив підполковник. — Як ви гадаєте, Гармаш, хто б міг це зробити?
Юрій і на це не відповів. Гарячково перебирав у пам'яті дружинників, які хоч що-небудь знали про його роботу, — Чернявський, Надя Шевчук? Ні! Марина? З нею він познайомився пізніше…
Дроздов раптом відчув, як по його спині поповз холодок. Нещодавно довідався, що Ланенко — юрисконсульт фабрики «Оріон». Тоді не надав цьому значення. Але тепер? Пам'ять відтворювала в усіх деталях розмову в ресторані. З кабінету підполковника немов зникло повітря.
Майор знову засмикав шнурки папки і нахилив голову.
— Уявити собі не можу, — сказав Юрій. Голос молодого оперативника долітав до Дроздова немовби з далекого світу.
— Можливо, Кочубієвський, — промовив майор тихо, якимось по своїм голосом, не підводячи голови. — Пам'ятаєте, Юрію Сергійовичу? — Він хрипко засміявся.
— Кочубієвського я запросив після поїздки до Москви, — нагадав Гармаш.
Вовченко мовчки дивився на своїх підлеглих. Хвиля сорому вже збігла з лиця Юрія. Нахилене обличчя Дроздова майже повністю затуляла пишна сивувата чуприна.
— Хтось, значить, інформує їх, — резюмував Вовченко. — От дізнатися б, хто цей негідник! — В його голосі прозвучали металеві нотки, які рідко чули працівники відділу, але яких найбільше боялися, знаючи характер підполковника.
Вовченко зібрав зі столу фотографії і поклав собі в сейф.
— Ну, я піду, товаришу підполковник, — підвівся Дроздов. Обличчя його й досі було бліде.
Вовченко кивнув головою.
— А ви, Гармаш, поміркуйте, хто б це міг так підвести нас. Треба виявити негідника, інакше буде дуже важко…
Юрій вийшов разом з Дроздовим. Але тепер, хоч він уже й не мугикав пісеньки, на серці все ж не було так тривожно, як у майора. Старшому оперативному уповноваженому здавалося, що він іде навпомацки серед темної ночі…
Таємна вечеря
Десь об одинадцятій вечора на квартирі директора фабрики «Оріон» Володимира Августовича Басистого зібралися друзі. Це була тяжка вечеря — без музики, веселощів, хоч на столі в кабінеті стояв дорогий марочний коньяк і вишукана закуска. Господар і гості замкнулися, і щось важке, наче чорна хмара, заповзло разом з ними в цю простору кімнату, умебльовану не тим модерним, тонконогим, легким гарнітуром, який полюбляють люди середнього достатку, а великим блискучим столом, кріслами й диваном із справжнього горіхового дерева.
— Кепські діла, звичайно, — тихо говорив чорнявий повнощокий господар дому. — Але панікувати рано. — Він обвів усіх строгим поглядом.
— Маєте рацію, Володимире Августовичу, — підхопив довготелесий постачальник Штром. — Коли люди панікують, вони роблять непоправні помилки й гинуть. А нам гинути не можна.
— Люди гинуть, коли зажираються! — нервово відповів кремезний чоловік — головний Інженер Божко. — Сто чортів вам у печінку, жаднюги! Чого іще треба?! Все уже є: і машини, і дачі, і гроші. Хіба тільки в Бородкіна нічого нема — та він же скупий, як сто тисяч скупих лицарів. — Божко обернувся до м'якого крісла, в якому вмостився невеличкий на зріст чоловічок, що досі не брав участі в розмові. Коли б не його старече зморшкувате обличчя, старанно виголена жовта голова, він скидався б на хлопчика, який заснув у кріслі, поки сперечаються дорослі. — Може, ви скажете, Бородкін, де гроші заховали, все одно без діла погниють.
— Не блазнюйте, Божко! — Чоловічок гостро блиснув очима.
— Ні, з мене досить! — не вгамовувався той. — Пора покласти край! Кінці у воду — амінь! Як казав один артист у фільмі «Свято святого Іоргена», в нашій професії найголовніше — вчасно змитися!.. Перший хід ними вже зроблено. Гра почалася. Не хочу чекати, поки скажуть мені: «Мат!»
— Громадянине Божко! Може, вам підказати адресу обехеесес? Чи ви прямо до прокурора кинетесь? — єхидно зауважив Штром.
— Глупство! Станьте на моє місце… Он Галька Вітер винюхує щось на третій дільниці біля різальних верстатів. Ця навіжена, відтоді як потрапила до держконтролю, і сама себе ладна потягти в міліцію. Вчора впіймала мене серед двору і кричить, що в Гончаренка більше заробляють, що третій дільниці дають поролон понад норму. Як вона знає? Уявляєте собі, що це означає? Тут нема чого роздумувати!
— Ви не кричіть, Божко, — тихо перебив його Бородкін.
Всі оглянулись. З сусідньої кімнати крізь зачинені двері долетів дитячий сміх, ласкавий голос жінки.
Господар квартири похмуро схилив чорну, ледь посріблену сивиною голову.
— Покласти край! — іронічно повторив Штром. — А ви знаєте, що таке «край»? Адже за рахунок чого ми план по беретах і спідницях витягаємо? Та ж сама третя дільниця. Не вистачає поролону — знову ж наша мудра економія виручає. Так само із босоніжками, і скатертинами та плащами, з іграшками. «Край» — це горить план, любого нашого Володимира Августовича з Дошки пошани — геть, з директора — геть. Його — з директора, вас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тайники розкриваються вночі», після закриття браузера.