Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Мало не померла, валідол скінчився, а тебе немає. Чого тебе в міліцію тягали? За прописку?

— Оце товариш із міліції, — кивнула Марина на гостя.

Віра Кирилівна привітно посміхнулася.

— Дуже рада, дуже рада, — скоромовкою заговорила вона, запинаючи халат. — Сідайте, будь ласка. Пробачте, що не прибрано. Маринка пішла, а я хворію.

Юрій сів на потертий диван. Крізь відчинені двері трохи видно й другу кімнату, просторішу, теж майже не умебльовану. Певно, Вірі Кирилівні давно жилося сутужно, і від колишнього статку залишилися самі друзки.

— Чим же вас пригостити? — бідкалася стара біля потемнілого різьбленого буфета.

— Нічого не треба, — попередив лейтенант. — Сідайте поговоримо.

За кілька хвилин справу владнали. Господиня погодилася прописати Марипу ще на півроку. Якщо в цей час приїде син з Кавказу, квартирантка не стане йому на заваді.

— Площі у вас вистачить, — підкреслив Юрій, прощаючись, і мимовільно подумав про несправедливість життя.

Йому з матір'ю доводиться душитись у дванадцятиметровій кімнаті, а тут самотня жінка розкошує у двох великих кімнатах. Але він одразу переборов почуття заздрощів. Адже стара хворіє на серце, і їй потрібно багато повітря. Прийде час, коли всі люди матимуть просторі квартири…

Марина провела гостя до виходу.

— Спасибі вам, — сказала щиро, подаючи на прощання руку. — За півроку щось таки буде. Або, може, я знайду собі інший куток…

— Сподіваюсь, за цей час допоможемо із гуртожитком… Добре, що ми познайомились, — несподівано резюмував Юрій, затримавши теплу руку дівчини.

— Але я й досі не знаю, як звуть вас… — освітила напівтемний коридор своєю усмішкою Марина.

— Пробачте, — аж крутнув головою хлопець. — Мене звуть Юрій. Юрій Сергійович Гармаш… Ви дозволите мені колись іще до вас завітати?

Дівчина секунду подумала, потім знову всміхнулася.

— Звичайно. Прошу! Заходьте…

Двері в кімнату оперативників відчинила секретарка.

— Товаришу Гармаш! Вас викликає начальник. Негайно!

Лейтенант зсунув папери зі столу в шухляду і вийшов.

Погосов, який теж був у кімнаті, провів його співчутливим поглядом. Звичайно Вовченко телефонує, а через секретарку викликає дуже рідко. Отже, скоїлося щось!

Юрій цього не знав.

Мугикаючи собі під ніс пісеньку, він з приємністю думав, що незабаром кінець робочого дня, ввечері ніяких справ нема — і він зустрінеться з Інною…

Інна! Вона дедалі більше подобалася йому. І досі, у ній було для юнака незбагненно привабливе, хвилююче. Іноді йому здавалося, що складає екзамен на щастя, і все дужче закохувався, схиляючись перед красою, благородством і проникливим розумом своєї вершительки долі.

3 думкою про Інну відчинив двері до кабінету Вовченка.

Крім начальника, тут був майор Дроздов, який уже зав'язував свою папку і збирався йти.

Ще з порога Юрій побачив на столі збільшені фотографії, що їх зробив у Москві Чернявський.

Вовченко глянув на лейтенанта. У Юрія від цього погляду зникли думки про Інну, ритми пісеньки.

Підполковник мовчки повернув фотографії до Юрія. Лейтенант дивився на них, як теля на нові ворота. В чім річ? Він уже добре надивився на ці фото перед тим, як віддав їх начальникові.

— Хто підписав клопотання про верстати для «Оріона»?

— Заступник начальника Управління легкої промисловості Нємченко, — незворушно відповів лейтенант.

— Ви мали документувати відвідини Штромом Нємченка, а що ви зняли?

Гармаш схилився над фотографією, яку підсунув йому підполковник.

— Прохідні двері, які ведуть у другий коридор, та й годі!

Так, Юрій це вже й сам знав. Дружинник гадав, що фотографує кабінет, в який заходить Штром, і помилився. Прикро. Але Юрія це не спантеличило. Кінець кінцем копія з основного документа — підпис Нємченка на заявці — у них є. А фото кабінету істотного значення не має. Ясно, що Штром заходив до Нємченка із заявкою, інакше як би той підписав?!

— А що ви в ресторані фотографували? — питав далі Вовченко, опускаючись у крісло, і в очах його промайнули блискавки.

— Як Штром гуляв з Артюховою і як передав їй гроші, — по-школярському відповів Юрій, все ще дивуючись розпитуванням і злому виразові обличчя підполковника.

— Покажіть мені цю Артюхову.

Юрій узяв зі столу фотографію, на якій крупним планом були зняті Штром із своєю супутницею.

Вовченко забрав з його рук картку і поклав на стіл.

— Вам, лейтенанте, не серйозне діло доручати, а… — гірко промовив Вовченко. — Дати обкрутити отак себе!..

Він узяв з столу іншу фотографію, на якій була зображена теж молода жінка, і простяг Юрію:

— Ось вона, Артюхова! Милуйтеся!

Гармаш ошелешено переводив погляд з портрета незнайомої жінки на підполковника. Відчував, як пашать щоки.

— Як же так? — прошепотів розгублено. Миттю перебіг перед очима вечір у московському ресторані. Затишні вогні, щемлива музика, танці, жаль до жінки, яку спокушає шахрай, і Юрій відчув, що в нього вже не тільки щоки, а все лице — і підборіддя, і ніс, і чоло аж по самісіньке волосся — береться вогнем.

— А дуже просто! Вам підсунули легенду, бутафорську ляльку замість злочинниці, а ви, як хлопчисько, піймалися на гачок, — вичитував Вовченко. — Знімали не Віру Артюхову, а, — підполковник глянув на зворотний бік фотографії і прочитав: — «Віру Андріївну Кичигову, двадцяти п'яти років, незаміжню, без певних занять». Гадали, що маєте справу з дурнем, а Штром виявився розумнішим і хитрішим від вас. Він вам навіть тезку Артюхової знайшов і сам з нею навмисне вліз в очі.

Вовченко замовк і, підперши рукою чоло, сердито, спідлоба, зиркав на лейтенанта.

— А другого дня, коли ви так раділи, він зробив тихцем свою чорну справу