Читати книгу - "Очікування шторму"

Дошки скрипіли, тріщали. Цвяхи вилазили іржаві, скарлючені… І незабаром стало очевидним, що і ця затія марна. Підлога була настелена років десять, а то й п'ятнадцять тому; з того часу ніхто не чіпав її і нічого під нею не ховав.

Із закам'янілим обличчям, що не виражало ні страху, ні суму, професор Сковородников сидів у своєму кріслі на терасі. Події, що відбувалися у домі, здавалося, не хвилювали його.

Розпалені, спітнілі, закурені, козаки не добирали слів, адресуючи їх один одному, й господу богу, й господареві, що застиг у своєму кріслі, наче в труні.

Тим часом у будинку не залишалося місця, не промацаного, не простуканого, не обшуканого.

Вийшовши на терасу, Долинський руба спитав:

— Де?

Брови професора трохи подалися вгору, але обличчя не ожило й так само скидалося на маску, й печать подиву не позначилася на ньому.

— Навіщо вам ікони? Ви ж дилетант у живопису.

Перш ніж відповісти, Долинський подумки склав такий абзац:

«Він не вважав більше за потрібне брехати і прикидатись. І йому добре було казати правду. Він омивав нею душу, споганену, осоружну, наче непотрібна, важка ноша. І йому хотілося кректати від радощів і трохи пританцьовувати».

Полегшено зітхнувши, капітан посміхнувся, наче дитина, сказав одверто:

— Я продам їх і одержу великі гроші!

— Гроші в Росії тепер втратили ціну.

— Я продам ікони за кордоном. Куплю отель на Середземноморському узбережжі.

— Думаєте, вам вистачить коштів?

— Ви ж самі казали, що ікони дорогі.

— Треба знайти цінителя, здатного оплатити їхню справжню вартість.

— У мене є покупець.

— Ось як! А колекція?

— Тільки глупота безмежна, професоре. Всяка впертість має кінець.

— Сентенції, подібні до цих, легко виголошувати. Хотів би я бачити, як ви спробуєте їх реалізувати.

— Дуже просто. Я спалю будинок разом з вами й вашою колекцією.

— Підійдіть ближче, — сказав Скороводников. — Я подивлюся вам у вічі.

Долинський знав, якщо дивитися напарникові в перенісся, то можна витримати будь-який зустрічний погляд, яким би довгим і емоційно заповненим він не був.

— Ви страшна людина, здатна на будь-яку мерзенність, — зробив висновок Сковородников.

— На жаль, це так, професоре. Життя зробило мене таким. Але я і щира людина. Й дуже жалісна. Мені буде гірко, дуже гірко, що неоціненні пам'ятники старовини загинуть в огні тільки тому, що двоє інтелігентних чоловіків не знайшли спільної мови… Подаруйте мені ікони, і я назву свій отель вашим ім'ям. Отель «Святий Михайло». Звучить!

— Назвіть свій отель краще ім'ям диявола.

— Ні-ні! Я благородна людина. Я все пам'ятаю. І не кидаю слів на вітер. Ну?! Де колекція?

Важко зітхнувши й зморщившись, професор підвівся з крісла, тихо сказав:

— Колекція в грубі. Відсуньте заслінку. Й натисніть третю плитку. Вгорі праворуч…

Груба, вкрита синьою керамікою, поїхала набік без будь-яких сторонніх зусиль. Пружину грек Кость зовсім недавно поставив нову, а болти добре змазав мастилом…

Зв'язок, зв'язок, зв'язок…

У розвідці — він як повітря. Боїшся зробити зайве: раптом підведеш когось, зірвеш чийсь задум… Грек Кость тривалий час мав зв'язок ланцюжком. Я неясно уявляв, що це таке. Очевидно, одна людина приходить за визначеною адресою, передає повідомлення. І так далі…

Але ось 9 квітня наші взяли Туапсе. Лінія фронту змістилася південніше міста. Й щось порушилося в ланцюжку. Й ми залишилися без зв'язку. Останнє повідомлення, яке Каїров передав Костю, було про моє можливе прибуття.

Кость запевнив мене, що колекція у надійному місці, що евакуюватися професор Сковородников не збирається. Ось чому я був спокійний за цю частину завдання. Щоденно ходив на базар на той випадок, якщо хтось прибуде від Каїрова.

Падіння Лазаревського можна було ждати з дня на день. І я вважав, завдання моє завершиться без будь-яких ускладнень. Просто й буденно. Як це трапляється найчастіше.

Однак 10 квітня сталися дві події, які стурбували нас, поставили під загрозу виконання завдання.

Рано-вранці до мене на Олександрівську, 17, прийшов Кость, злий, схвильований:

— Сковородникова пограбували, — сказав він.

— Хто? — Мені здалося, що я не дочув.

— Долинський. Учора ввечері він вивіз усю колекцію.

— Куди?

Кость знизав плечима.

— Треба дізнатися, — сказав я. — Він не міг це зробити сам.

— З ним були козаки, — похмуро відповів Кость. Пошкріб нігтем неголене підборіддя: — Боюся, колекції уже немає в Лазаревському. Він не міг відправити її у Сочі.

У відчинені двері вривалися пахощі бузку. Й сам він, білий, біля порога вигравав сонцем радісно й гарно.

— Він цікавився фелюгою вашого брата. Отже, колекція іще тут.

— Можна думати й так, — неохоче погодився Кость. Але тут же заперечив: — А можна й по-іншому… З фелюгою багато ще неясного. Я не давав твердої гарантії. А фронт наближається… У Сочі порт. І там більше можливості домовитися з капітанами. Якщо ж сюди зазирне фелюга мого брата Захарія, то вона може зайти й у Сочі.

— Можливо, ви й праві… Тоді треба їхати в Сочі. А якщо колекція все-таки тут?.. Постарайтеся дізнатися напевно…

По виразу обличчя Анріадіса було ясно, що він не дуже впевнений, чи вдасться йому це зробити.