Читати книгу - "Ліки від страху"

— Уперше чую, щоб учений доктор подавався у бродяги й на милостиню жебрацьку надію покладав, — каже з досадою і злістю фіскал.

— Дурний ти, братику, — відповідаю йому. — Я не на милостиню жебрацьку уповаю, а на вдячність людську за розум свій меткий, руку тверду, око несхибне — головних помічників милосердного серця лікарського!

— Це ще невідомо, яким ти будеш лікарем, — похмуро й уперто бубонить фіскал, і на лиці його — гнів і заздрість від того, що ніхто ніколи не проводжав його так весело й по-доброму в дорогу, й не підносилося за все його життя стільки заздоровних чарок, і не виснули у нього на шиї дівиці, голублячи не за гроші, а щиро й палко, і ніколи за все життя не вдалося йому пізнати так багато, як знає оцёй молокосос, а головне — що ніколи не виникало бажання відійти від порога свого осоружного дому далі, ніж на двадцять ліг. І тому він із наростаючою злістю повторює: — Невідомо, яким ти будеш лікарем! Можливо, будуть тобі замість вдячності плювки, огуда та обмови…

Не дав я йому доказати, пожбурив у нього обгризеним курчам:

— Замовкни, зловорожий дурню! Запам'ятай цей вечір _ минуть роки, й повторите ви за мною слова писання: я єсмь хліб життя, приходящий до мене не буде голодним, і віруючий у мене не буде спраглим ніколи…

— Ти святотатствуєш!.. — волає жалюгідний і лихий чоловічок, та Луїджі вже несе його на своєму безмежному череві до дверей.

Музики прибули, зігрілися вином, дружно загриміли їхні мандоліни, ріжки, флейти, віола-дагамба й німецький роммель-пот. Запалили олійні каганці, й димне їхнє світло плямами стрибає по червоних, спітнілих обличчях, всі кричать, співають, регочуть водночас, усім дуже весело. Я гасаю по тратторії в обіймах дівиць, і танцюю краще за всіх, і співаю гучніше за всіх, і запрошую налити іще чарки:

— Веселіться, співайте і пийте, допоки ми топчимо цю прекрасну, сонячну, зелену землю, бо потім ввергнуть грішників у піч вогненну, там буде плач і скрегіт зубовний. А ми з вами всі, слава богу, грішники…

Сходить сонце; половина гультяїв покотом спить на лавках та по кутках, решта, мов сонні мухи, повзають поміж столами і шинквасом, остуджуючи кислим вином невгамовний похмільний жар. Я вийшов у двір, вмився прозорою джерельною водою; я свіжий і бадьорий, наче виспався спокійно в пуховій постелі. Одв'язав осла, склав у сідельну торбу харчі на дорогу й пішов до міської застави, на північ, туди, де за альпійськими перевалами живуть у достатку, ситості й спокої німці, великовчені й непорушні, як фортечні камені…

На Бережковській набережній, у тій частині, що ближча до окружного залізничного мосту, хороше думається. О будь-якій порі безлюдно на тротуарі біля чавунної решітки. Тут мало житлових будинків — переважно установи, службовцям нема коли прогулюватися над річкою, вранці вони квапляться на роботу, ввечері поспішають додому.

А зараз я стояв сам-самісінький, спершись на решітку, й дивився на сіру воду, зібгану свіжим вересневим вітерцем та білосніжним прогулянковим корабликом, який поспішав від Київського вокзалу до Лужників. Удалині, над мостом, завис у каламутній синяві тризубець університету, контур його був розмитий відстанню та скісним промінням осіннього сонця, і звідси скидався він на споруду казкову, справжню, як замок П'єрфон. А на тому боці ріки золотилися тугі матінки куполів Новодівичого монастиря, і червоні цегляні стіни його наче підґрунтовували важку, втомлену зелень старих садів.

Думалося тут добре, але прийшов я на набережну не тому, що мені більше ніде було подумати, а через те, що десять хвилин тому вийшов із Центральної патентної бібліотеки, розташованої якраз за моєю спиною, і застряв на цій безлюдній набережній, де було тихо, вітер переносив в'ялі річкові запахи й блякле світло майже по залишало тіней.

У моїй кишені лежав аркуш із номерами одинадцяти авторських свідоцтв, які мені підібрали за три години — сам я їх не зібрав би за три роки. Як полюбляє говорити Шарапов, «усе на світі давним-давно відоме, треба тільки знати, де й кого запитати». Але, прокинувшись сьогодні вранці, я несподівано — якось поштовхом, наче хтось чітко й розбірливо промовив ці слова вголос, — зрозумів найголовніше: мені треба знати, не де і не кого, а про що питати…

Питати треба було про праці Панафідіна. За останній рік. За десятиріччя. За усе його наукове життя.

Синтезом і застосуванням транквілізаторів він займається шістнадцять років. На його ім'я зареєстровано двадцять чотири авторських свідоцтва. Всі вони отримані ним у співавторстві з іншими вченими, й це природно: доба алхіміків давно проминула. Але, не будучи спеціалістом хіміком, я зобов'язаний був, викладаючись на власне розуміння, визначити для себе принцип добирання людей, які могли брати участь у створенні метапроптизолу. Серед учених, які шукали для людей добро, мені належало вичислити кандидата у підозрювані. При цьому я не наполягав на тому, щоб він обов'язково був чарівним та симпатичним. Із відразливим я б також охоче побалакав.

Я уперше в житті тримав у руках свідоцтво на винахід, документ, що його простою мовою ми звично називаємо патентом, — зошит, прошнурований шовковою стрічкою і скріплений величезною червоною гербовою печаткою. Титульний лист, зеленкувато-синій, на водяному папері, був схожий на старі, воєнного часу облігації — під віньєткою з лаврового листя громадилися домни, гідростанції, комбайни, вежі.

АВТОРСЬКЕ СВІДОЦТВО № 2976157

Комітет у справах винаходів і відкриттів при Раді Міністрів СРСР видав це свідоцтво на винахід «Спосіб отримання і застосування у психотерапії поліамідинів» за заявкою — 138293 з пріоритетом від 24 листопада 1963 року.

Автори винаходу: Панафідін Олександр Миколайович та інші, вказані у доданому описі.

Зареєстровано в Державному реєстрі