Читати книгу - "Викривлений простір"

— Так. І вся її поведінка, мені брат багато розповідав. І те, що вона швидко вселилася в помешкання трагічно загиблої старої жінки. Не без вашої допомоги, виявляється. І маю підстави підозрювати, що смерть тої жінки не була випадковою. Скажіть меніккому потрібні Гіатині «наукові експерименти»? Яку вони становлять цінність для науки? Ви можете мені це пояснити?

— Людина хоче мати кабінет для наукової діяльності. А вона, Гіата Біос, для мене вже не просто житель нашого міста, вона як акселерат-вундеркінд вимагає від мене більше уваги, їй же тільки три з половиною роки від народження. Самі уявляєте, які дива! То що ви хочете від мене? Три роки, а вона вже не тільки доросла й красива жінка, але й особистість, яка прагне наукового пошуку. Я розумію, що вся ця акселерація може закінчитися досить сумно, але я не бачив і не бачу ніяких підстав заперечувати їй у бажанні мати власну лабораторію, А поцікавитися, мабуть, і справді варто… Давайте створимо кваліфіковану комісію. І хай вона займається серйозним аналізом діяльності Гіати.

Пауза була дуже довгою. Сухову стало соромно. Він не знав, що не тільки Гіатин Серафим, а й вона сама — акселерат-вундеркінд.

Ти пам’ятаєш ніч? Найпершу ніч амеби…

Антон Сухов почув якийсь звук. Йому здалося, що хтось подзвонив до помешкання, проте він продовжував читати монографію «Особливості біохімічних реакцій у хірургічних хворих при тривалому режимі штучного дихання». Цю працю він читав уже не вперше, знаходячи кожного разу щось цікаве для себе, а коли й не знаходив, то, бувало, просто втішав себе тим, що він дуже хоче знайти ще щось нове у новітньому і дуже серйозному науковому дослідженні. Але відчуття, що хтось хоче подзвонити до його помешкання, відчуття, що хтось стоїть за дверима його квартири, було настільки матеріальним, набридливо непереборним, що Антон врешті підійшов до вхідних дверей, проте не поспішав їх відчиняти.

Він з поблажливістю поглянув у дзеркало на самого себе. Ніч. Пізня ніч. Діти і дружина сплять. Вже всі нормальні люди сплять. Нормальним людям нічого не видається. Він доволі довго стояв, ніби просто думав про щось своє, науково-медичне. Проте за якусь мить Антон сторожко прочинив двері і визирнув. Нікого. Ну, певно ж, нікого. І хіба могло бути інакше? Треба відпочивати. Треба взагалі якось інакше жити. Перевтома.

Він уже зачиняв двері, коли почулося тихе скавуління. Поглянув на підлогу в коридорі — цуценя. Мале, руде цуценя. Безпомічна жива істота.

Сухов трохи вагався — навіщо їм цуценя? Зайвий клопіт. Діти не будуть доглядати, їм же тільки гратися. А в нього з Веронікою немає часу.

Цуценя знову заскавуліло — жалібно, настирливо.

Антон, вже ні про що не думаючи, нахилився і взяв на руки малий волохатий клубочок. Цуценя підняло до нього мордочку, плямкнуло малим рожевим язичком.

— Звідки ти таке?

Щеня якось не по-собачому писнуло.

— Як тебе назвати? Рудим чи як? Чи просто Приблудою?

— Тяв-ав!

— О, ти вже з характером, — Антон посміхнувся.

Він заніс щеня до своєї кімнати, простелив на підлозі в куточку свій старий літник, поставив поруч мисочку, накришив хліба і полив учорашнім бульйоном.

— Спати, друже, спати! Завтра в мене напружений операційний день. А що з тобою робити завтра, просто не знаю. Але щось придумаємо. Правда ж, Рудько? Правда ж, Приблудо? — погладив цуцика за вухом. — Спати. Кажуть, що ранок мудріший за вечір.

Цуценя слухалось Антона у всьому, ніби розуміло кожне його слово. Воно віддано піднімало мордочку, дивилося уважно і було готове коритися будь-якому наказу.

— Хочеш їсти?

Приблудько підповз ближче до мисочки, глитнув трохи, потім звів погляд і ніби питав, чи ще їсти, чи вже не можна, Сухов дивився на нього усміхнено. Потім знайшов старий тюбик з пастою «Уні». Цуценяті паста сподобалась.

— Смішний ти, Приблудо. Такий кумедний. Спати.

— Тяв-ав! Ав!

А вранці Антон Сухов з подивом відзначив, що цуценя помітно підросло за одну ніч. І впало у вічі, що колір шерсті став набагато світлішим, вже не рудим, а солом’яно-жовтим. Таким і Антон був колись в дитинстві. Мама розповідала. І видовжені риси собачої мордочки ніби округлилися. Проте першого ранку Сухов тільки подивувався, пояснивши все перевтомою і своєю буйною фантазією.

Він поміняв воду в мисочці, попросив Вероніку, яка виходила на роботу завжди трохи пізніше нього, щоб вона не гнівалася, що взяв Приблуду до хати. Шкода, мовляв, жива істота, та й дітям буде радість. Вероніка, на диво, не обурилась і сприйняла появу Приблуди просвітленим, лагідним поглядом.

— Такий милий песик. Він нудьгуватиме, доки нас нікого не буде вдома. Але ми щось придумаємо. Правда, Антоне?

У погляді Вероніки було дивне тепло і лагідність. Як і колись раніше. Щоправда, зараз її погляд був звернений не на нього, Антона, а на цуцика, проте щось давнє зринало в пам’яті і бентежило. Аж млосно стало. І все ж Сухов буркнув:

— Мені треба бігти. А ти не ображай Приблуду. Хай поживе. в нас. Я спробую сьогодні поверну» тися якомога раніше. Якщо мені це вдасться.

Вероніка мов не чула його слів. Схилилась над рудим цуценям, пестила його. Аж Антонові самому захотілося стати таким рудим, волохатим і бездомним. Увечері Сухов переконався — собача справді росте дуже швидко. І не просто росте. У Приблуди мінявся колір шерсті, мордочка.

— Що з тебе виросте, Приблудо?

— Тяв-ав-ав!

Юпітер приволік пульт дистанційного керування, витягнувши його із тільки йому відомої криївки. Він поклав пульт посередині кімнати, сам сів біля ніжки столу, підібгавши під