Читати книгу - "Дуже страшна історія"

аналізувати свою «операцію». Адже я перехитрив Племінника… А хитрість, коли дивитися збоку, завжди виглядає не так вигідно, як пряма сутичка, як сміливість, виявлена у відкритому бою. «Коли б вони чули на власні вуха, як Племінник погрожував запхнути мене назад у підвал, наче оселедця в банку, — міркував я, — вони б зрозуміли, що я виявив не тільки кмітливість, а й відвагу. Але вони цього не чули і вже не можуть почути. Нехай же здогадуються самі. А коли Наташа подумає, що Племінник злякався мене, я не буду з нею сперечатися. На жаль, вона навряд чи може так подумати…»

І хоч я запропонував не оглядатися назад, мені раптом захотілося, щоб вони почули рикання Племінника і зрозуміли, якого противника я переміг!

Усім не терпілося дістатися до телефону, але я запропонував:

— Давайте спустимося на хвилинку!

Спустилися всі, крім Гліба… Він, що намагався першим виконувати мої накази і навіть, подібно до Миронової, наперед угадувати їх, тут наче недочув. Я не став силувати його волю.

Може, він боявся, що я і його теж зажену в підземелля. А може, вважав, що він не має права знущатися з Племінника, який ще недавно був його вірним спільником. Співучасником його злочину! І знову переді мною виникла загадка, яку ще треба було збагнути, розгадати: «Навіщо Гліб дзвонив Племінникові? Навіщо прохав його замкнути нас у підвалі? Навіщо?!»

Ми підійшли до дверей, оббитих іржавим залізом, і я крикнув:

— Ну, як там справи? Який у вас настрій?

Племінник стояв по той бік, біля самих дверей, мов тигр біля металевих ґрат клітки.

— Відчини-и-и! — загорлав він. — Відчиии-и-и!

Усі поточилися від дверей. Але я залишився на місці. Я навіть не ворухнувся. І з погано прихованою насмішкою сказав:

— Ми ж звільнилися власними силами. Без вашої допомоги. От і ви постарайтеся! Виявіть ініціативу, винахідливість. Посидьте, схудніть трохи, — тоді, може, пролізете тими дверима, що й ми…

— Я р-рознесу дачу! — кричав Племінник.

— Тітці це буде дуже прикро, — спокійно відповів я. І звернувся до своїх друзів — Прошу вас нагору! До телефону. Прошу!

Усі тихо мені підкорились.

Ми зайшли в кімнату, яку колись наймав у Племінникової тітки Гл. Бородаєв. Вона переходила просто в терасу, а тераса виходила просто у двір.

Телефону я в кімнаті не побачив. І внутрішньо похолов: невже всі мої старання пішли намарне? Але вже наступної миті я внутрішньо відігрівся. Гліб підняв із столу старий жіночий халат, і виявилося, що телефон ховався під ним.

— Нащо це? — спитав я.

— Тітка дуже боїться… Якщо сусіди, ті, що з інших дач… То завжди проситимуть… Вона ховає, щоб не знали. Адже він прямий.

— Тобто як?

— Одразу з'єднується з містом… Такий тільки дідусеві… На знак вдячності…

До апарата була прибита тьмяна платівка: «Гл. Бородаєву від вдячних читачів».

Поряд лежав папірець, на якому були записані телефони міліції, «швидкої допомоги», «пожежної команди» і ще якийсь.

— Це чий? — запитав я.

— Племінникової тітки… — сказав Гліб. — Вона в місті. Він їй телефонує. Повідомляє…

— Зрозуміло.

Гостра спостережливість підказала мені, що ніхто не наважується першим зняти трубку. А раптом відключили за несплату? Або зіпсований?

Рішучим рухом я підніс трубку до вуха: пролунав гудок. Наташин телефон я знав напам'ять. Але вона не знала, що я його знав, і я не хотів, щоб вона про це здогадувалася: адже я мало не з першого класу дзвонив їй і довго дихав у трубку, а потім перестав дихати.

— Наташо, який у тебе номер?

Вона відповіла. Я набрав… Почувся жіночий голос. Я його чудово знав: досі, почувши його, я одразу ж вішав трубку. Але зараз не повісив, а передав Наташі:

— По-моєму, твоя мама.

— Мамусю, — сказала вона так ніжно, що гостре почуття заздрощів знову проникло мені просто в серце. Якби вона сказала таким голосом «Алику», я віддав би все найдорожче: новий велосипед (двоколісний!), і кулькову ручку, і більярд з металевими кульками!

Вона вела далі:

— Ні, не з міста… Ми ще тут, на дачі… Запізнилися на електричку. Все гаразд. Ти не хвилюйся. Я буду годині об одинадцятій. Попроси, будь ласка, Ганну Петрівну, щоб не йшла. Щоб іще посиділа з тобою… дочекалася мене, коли можна. Попросиш? Слово честі? Ні, все гаразд! Зараз ми на дачі. Ні, не на вулиці. Ти не хвилюйся. Просто спізнилися на електричку. Цілую тебе!

«А цього я вже напевне ніколи не почую!» — з погано прихованим сумом подумав я. І раптом вона сказала:

— Спасибі, Алику!

— Нема за що. Будь ласка… — відповів я і зайшовся кашлем, щоб не почули, як закалатало в грудях моє серце.

Я знову підняв трубку і простягнув її Мироновій: я поступався місцем жінкам!

— Скільки хвилин можна розмовляти? — спитала Миронова.

— Скільки хочеш. Ти ж не в автоматі.

— Хіба не ясно? — поставив запитання Покійник.

— Що? — спитала Миронова.

— Хіба не ясно, що й інші батьки теж хвилюються. І що через це не треба затягувати? Хіба не ясно?..

Він заговорив у своїй улюбленій формі. Миронова швидко набрала номер. Я, як детектив, постарався уявити собі всю її розмову цілком, угадуючи й те, що їй відповідали.

— Валентине Миколайовичу! — закричала Миронова.

— Ти говориш…

— Здалеку! — закричала Миронова.

— Дуже погано…

— Чути! — крикнула вона. — Це тому, що я перебуваю за містом…

— Тобі потрібно…

— Маму! Або тата. Або брата. Або сестру.

Я зрозумів, що Миронова полюбляє підказувати не тільки вчителям, а й сусідам по квартирі. Всім, хто старший за неї. І головніший!

Потім підійшов брат, бо Миронова назвала його на ймення: