Читати книгу - "Роман шукає"

жодного слова. Жінка вимучила на своїх пофарбованих яскравою помадою губах посмішку, заграла до нього очима й заговорила ще швидше. «Причинна, — подумав Славко. — Від бомбардувань та обстрілів з цивільними отаке буває. Але чому вона показує на цей будинок? Може, там салашисти засіли або німці? Подивитися хіба що…» А жінка вже тягла його за рукав у під’їзд.

Славко належав до того покоління солдат, яке вміло тільки наступати й перемагати, бо вступило воно у війну тоді, коли Гітлер уже їхав з ярмарку. Через те ці молодики зовсім не знали, що таке обережність, навіть гинули через свою зухвалість і необачність частіше, ніж старі солдати. Бувалий воїн, опинившись у Славковій ситуації, тричі подумав би, перш ніж іти кудись за незнайомою жінкою у місті, що аж кишіло недобитими есесівцями та салашистами, а Славко йде собі по сходах і вусом не веде. Може, тому, що в нього ще й не виросли вуса? Німці? То й що? Салашисти? Ну й нехай. Адже Буда — наша, Пешт — наш, штурм закінчено.

Але в квартирі, куди привела його жінка, не було ні салашистів, ні німців. Там були діти. Двійко — хлопчик і дівчинка. До того худі, виснажені й перелякані, що вже просто не могли злякатися чужого солдата з автоматом чи бодай зрадіти появі матері. Дівчинка років трьох, дуже схожа на простоволосу жінку, сиділа в глибокому кріслі, закутана в теплу хустку, а хлопчик років п’яти стояв посеред кімнати, ховаючи задубілі від холоду руки під пахвами. Діти мовчки дивилися на радянського солдата, і, крім переляку й голоду, нічого більше не було в їхніх очах. Славко бачив таких дітей не вперше, і не можна сказати, щоб картина ця його дуже вразила. Але й звикнути до неї не зміг би ніхто. Хлопець пройшов у кімнату, поклав свій автомат на стіл і зняв з плечей зеленого солдатського «сидора». Діти так само мовчки стежили за ним. Жінка щось говорила, притискаючи руки до грудей, але він її не слухав, бо все одно не розумів, і мовчки розмотувовував мішок.

Не дуже багатими були його припаси: кілька сухарів, кілька грудочок цукру, замурзаних до того, що можна було тільки здогадуватись про їхню колишню білизну, баночка трофейного німецького ерзац-меду, шматок сала, обсипаного червоним тертим перцем та обліпленого крихтами махри… Салом він розжився недавно, тут, на хуторах, на підступах до Будапешта.

Славко відкрив баночку з медом і, поливши цією тягучою рідиною два сухарі, простяг їх хлопчику та дівчинці. Жінка стояла мовчки, і сльози котилися но її блідих, припорошених кіптявою щоках. Славко залишив на столі сухарі, цукор, баночку з медом. Повагався, дістав з кишені ножик, перерізав сало навпіл, одну половину поклав на сухарі, другу вкинув в мішок, зав’язав його, закинув на плече, взяв автомат і рушив до дверей.

І тут жінка вхопила його за руку, притягла до себе і поцілувала просто в губи. Славко позадкував до дверей, а жінка стояла й жалібно усміхалась. «Ну, мадамочко, ти це кинь, — відчиняючи спиною двері, бурмотів Славко. — Ти це кинь, не на того напала». Він хутко зачинив за собою двері. Хлопцеві чомусь здавалося, що жінка кинеться його наздоганяти, і по сходах донизу він аж котився. Оце й усі Славкові стосунки з жіночою половиною роду людського, про які він так зухвало сказав: «Та… було…»

Іншим разом Ігор Вербицький також розповів би про свій випадок із однією радисткою. Правда, тоді вся історія закінчилась тим, що радистка з автолітучки огріла його навушниками по голові ще й наскаржилась на нього старшому лейтенантові Саватєеву, якого за рябе обличчя називали Рашпілем. Ох і знімав же Рашпіль стружку з Ігоря, ох і їв же його поїдом. Звідки ж Ігореві було знати, Що Саватєєв сам не байдужий до товстоп’ятої радистки, та ще й не без взаємності? Звісно, в своїй розповіді він опустив би такі деталі, як удар навушниками по голові і старшого лейтенанта Саватєева з його стружкою. Проте сьогодні, після вечора, проведеного з Любочкою, Ігореві чомусь не хотілося не тільки підтримувати такі розмови, а й навіть слухати.

— Ну, спати треба, — позіхаючи, сказав Щербина.

Клацнув вимикачем і за хвилину вже хропів. Трохи згодом поснули й хлопці.

Ігор довго не міг заснути. І не тільки тому, що крутило кульшу, мабуть на дощ. Незнані досі відчуття обступали хлопця з усіх боків. Він уперто намагався уявити Любоччине обличчя, але з того нічого не виходило. Це дивувало и водночас смішило Ігоря. Ось він міцно стулив повіки й уявив Щербину… Щербина з’явився перед ним, як на екрані, кожну волосинку на його щоках, кожну зморщечку Щербинину бачив чітко-чітко. Уявив по черзі підполковника Чураєва, Машу-кіномеханіка, Петра Байрака, навіть жебрака Ямришка, а ось Любочку уявити не міг. Бачив уривками, калейдоскопічно то Любоччині очі, то рожеве вушко, то кучерик, що пружинисто пнувся з-під білої косинки, то посмішку її, а от у цілому… Живу Любочку, обличчя її він ніяк не міг зараз побачити. Це почало дратувати його. Розсердившись, намагався зовсім не думати про неї. Пригадував все, що сталося за день, згадав Юнкерса, Гошу-масажиста… Дивно, чому Гоша так близько до серця взяв те, що Юнкерс образив Машу? Навіщо йому та Маша?

«А Семен Анципер вигадує про те, як сільську дівку заманити в стодолу, — думав Ігор. — Щось тут не так…» От весь вечір Любочка сиділа біля нього, і цього було досить, він не хотів нічого більше. Благав лише, щоб час плинув не так швидко… Хіба міг би Ігор вчинити з Любочкою так, як розповідав Семен? Та ніколи в світі! Хай йому швидше одсохнуть руки. А може, то Семен жартує, може, він вигадує, як вигадував у своїх розповідях про радистку з автолітучки сам Ігор? Але ж не все в таких розповідях вигадки. Мабуть, буває там і якась правда. Он як гидко, як соромно вийшло сьогодні з Машею-кіномеханіком. Мені так хороше зараз, а вона, мабуть, причаїлась у себе там, у кінобудці, й плаче…

Маша й справді була в кінобудці, яка правила їй і за місце роботи, і за спальню, і за вітальню. Вона втиснула туди старе іржаве ліжко й тумбочку із скалкою дзеркала.

Сиділа Маша на ліжку й неголосно, сама собі наспівувала улюблену свою