Читати книгу - "Роман шукає"

Але сьогодні розповіді Юнкерса нікого не розвеселили, та й людей біля нього затрималося значно менше, ніж звичайно. Покурили й почали розходитися по палатах. Хлопці Семена потарабанили в палату. А Ігор Вербицький пішов проводжати Любочку до рогу — йти з дівчиною далі йому не дозволяло його госпітальне вбрання. Та й не тільки в цьому справа. Він не знав, чи схоче така гарна дівчина йти поруч з калікою на милицях. Ану ж, як знайомі трапляться назустріч? Ці сумніви ятрили Ігореві душу, тож, спинившись на розі, він не знав, що робити далі. Любочка виручила його сама: «Мені пора, пізно вже…» І, злегка потиснувши йому руку, побігла.

Втім, і того щастя, що він сидів поруч з Любочкою в кіно, було забагато для нього. Юнак повернувся в палату геть оглушений ним і навіть спершу не зрозумів, про що говорить Щербина.

— Самі ви винуваті, — казав Щербина, — занадто багато волі йому дали, мало не молилися на негідника…

— Ай ти ж сам їздив у залізничну касу, — зауважив Семен Анципер.

— Їздив. Та для чого — й сам не розумію. А тепер робить той Юнкерс паскудство, а йому підтакують. Тільки Гоша та Мартин і заступилися…

— Він таке молов, а жінки, що були в залі, на це нічого, ще й сміялися, — дивувався Славко.

— Та, — зневажливо махнув рукою Семен Анципер. — Що ти, Славко, про жінок знаєш? Вони, брат, усі однакові. Жінки, брат, дурні по природі своїй. От ляпнув дурницю Юнкерс — і нічого. А чому? Бо це Юнкерс. І хлопець він красивий, і спуску їм не дає. Вони йому будь-що простять-вибачать. Це якби хтось із нас щось подібне учворив — тут інший компот. Вони б нам пики пороздирали своїми пазурами…

— Але ж коли він у Гоші окуляри збив, усе жіноцтво обурилось, — нагадав Щербина.

— Це поки Юнкерс їм лагідного слова не кинув, як кицькам, — гмукнув Анципер.

— Дядько мій казав, — докинув слівце Славко, — баба — що той млин: що насиплють, те вона й меле.

Славкові явно хотілося показати свою селянську статечність, але Щербина його не підтримав.

— Зелений ти, Славко, про такі речі говорити.

Зате підтримка прийшла від Анципера:

— Правильний у тебе дядько був, Славко. Жінка — вона і є жінка. І нема чого їй у зуби заглядати. Коли ти почнеш їй у зуби заглядати, то вона тобі обов’язково на шию сяде.

Ігор на хвильку уявив собі, як Любочка сидить на його шиї, але йому від того не стало страшно. Хай би Любочка сиділа у нього на шиї все життя, йому б тільки приємно було. А Семен Анципер розгортав уже свою теорію взаємин між чоловіками й жінками.

— Це механіка нехитра. З городською маєш діло — кажи «люблю», і вона вже твоя. Городські дівчата на тій любові чокнуті. Вона не думає, що потім байстрюка бавитиме, вона вуха розвішає, бо дуже солодко їй про твою любов слухати. А в селі цей номер не пройде, сільську дівку солодкими словами про любов не проймеш. Вона щодо цього розумніша од городської. Вона трохи вперед дивиться, неслави боїться. До неї треба інший підхід, їй треба такі слова казати: «Приходь, Ганю, сьогодні в стодолу, а взавтра підемо до сільради та розпишемось». І прийде.

— А назавтра? — поцікавився Славко.

— Ну, а взавтра не розписуйся, якщо не хочеш… А ти, Славко, з жінками діло мав?

Славко не вмів брехати, але й признатися чесно теж не захотів. І, поволі червоніючи, глухо озвався:

— Та… було…

— То розкажи. — Анципер зручніше вмостився на ліжку.

Славко м’явся і червонів ще більше:

— Ну… В Будапешті був зі мною випадок… Правда, немолода вже вона була…

— Стара? — скинув свою шпачину голову Анципер.

— Пристаркувата. Років двадцять вісім, а то й тридцять.

— Ха! Пристаркувата… Дурнику, то ж самий смак! Ну, то що ж?..

— Красива була дуже… Але не хочу я про це розказувати… — затинаючись, промимрив Славко. — Не люблю я про це…

Насправді ж було так…

Тільки-но закінчився штурм Будапешта, ще де-не-де диркали автоматні черги, ще витягували з підвалів німців та салашистів, ще не згасли пожежі і гіркий воєнний дим слався вулицями міста. Це було не перше місто, яке Славко побачив палаючим і мертвим. Він знав, що мертве воно тільки зовні. Одгримлять останні постріли — і місто оживе. Воно живе й зараз, живе після бомбардувань, обстрілів, вибухів, пожеж. Життя міста — це живі мирні люди, котрі зараз ховаються в руїнах, у підвалах, у кам’яних катакомбах.

Славка послали відшукати штаб батальйону, і він, дуже приблизно уявляючи, де може міститися цей штаб, петляв У кам’яному бору вже годину. Хлопець завернув за ріг і зупинився вражений. У вузькому провулку стояла жінка в хутряній шубці, простоволоса, надзвичайно вродлива. Навіть кіптява, що осіла на її щоках та чолі, навіть виснаженість і втома не могли пригасити її чарівної вроди. Жінка здалася Славкові не дуже молодою, але навіть «похилий» її вік не міг потьмарити жіночої краси. Славко розгубився. Він був готовий до інших зустрічей. Трапиться солдат: «Браток, як тут пройти? Десь тут штаб нашого батальйону…» Або: «Курити є?» Трапиться німець чи салашист: «Хенде хох!» — і вся розмова. Але зустрічі з жінкою, та ще й вродливою, гарно вбраною, Славко аж ніяк не передбачав. Такі дамочки повинні б з’являтися на вулиці трохи пізніше, коли тут запахне іншим димом — димом польової кухні. «Умитися не здогадалась, а губи наквацяла, — неприязно подумав Славко. — Ну й хай їй чорт, хай стоїть, з нею однаково не поговориш, бо та їхня мадярська ні на яку іншу мову не схожа».

Славко хотів обминути жінку й піти собі далі, але вона раптом схопила його за рукав шинелі і швидко-швидко щось заговорила, показуючи на вікна будинку. «Ну чого тобі?» — запитав її Славко, не розуміючи