Читати книгу - "Укри. Бойова проза"

Приніс до хати (тобто до того, що од неї лишилося, слава Богу, один закуток) і почав переробляти рогатку, тобто взяв більшу розвилку, причепив потужнішу гуму з автокамери, щоби двома руками розтягувати, а вже потім прив’язав до мотузки чавунець, заклав до шкуратика рогатки й дбайливо встромив усе це на цямрині.

Думати про свою долю йому було ніколи, бо життя складалося з пошуків, а потім з обміну на путяще, адже гуманітарка сюди вже не доходила.

Хіба що виклянчиш у проїжджих; вони ж не знали, що він сирота, в якого нова війна все розтрощила й забрала.

— Вон, бля, пацан гребеться, — визирали зі своїх підвалів односельці.

— Да, нелегко ему, підсобити б, дак самим нема чим підсобиться, — скрушно хитали головами колишні пенсіонери, знаючи: доки хлопчина совається, значить, є в нього якийсь запас.

Коли воно нічиє, то кому за нього болить?

Особливо, як вгледіли, що він примудрився рибу ловити, закидаючи наживку з рогатки, — отже, не пропаде.

Власне, оця довга волосінь і запалила його, направила на рятівну думку, що не лише рибу можна ловити на гачок.

— Що найкраща закидушка не з вудки, а з рогатки, — коментували здалеку таку риболовлю погорільці, коли селом тонко линув дух печеної риби.

— Ге, — гомоніли, — цей не пропаде.

...Цього разу він вискочив під низькі кручені хмари одягнутий, бо рішуче приготувався, а коли небесна машина підлетіла, глушачи все риком, розтягнув щосили свою гумову пращу й пустив чавунець далеко попереду гвинта.

І цього разу розрахував точно — метал виявився прудкішим за колишні камінчики:

влучив під лопать, вмить його з льоскою затягло на вал, закрутило, тонкий моток на землі вмить розвився й злетів у повітря, тягнучи далі за собою ланцюг з відром, потім шалено розкрутивши корбу, —

ланцюг змією злетів догори й обвився під гвинтом,

акула клюнула, і вже не машина тягне ланцюг, а ланцюг машину,

пілотяга налягав на газ,

вертоліт ривком висмикнув з бетону всю корбу й потяг залізяччя, однак почав припадати набік, шарпнувши до себе металеву цямрину, обкрутився нею, бо корбою став тепер він сам, вибивши собі скло кабіни,

тіпнувся раз, другий, тоді надсадно ревнув мотором, втрачаючи рівновагу, і почав клювати носом, доки не вгатився боком межи каміння й кущів — підскочив, втрачаючи гвинт, розкидаючи лопаті, збиваючи цеглу на пил,

і брязнув на землю, поринувши у власний спалах, сипонувши навколо вогнем і чадом.

Хлопчина навіть не здригнувся од вибуху, так цупко напружилося його тільце. Він зійшов на розколотий підмурок колодязя і в затиснутому кулачкові показав небу свою зброю, і небо побачило його.

Жорік мав велику силу волі і знав, як нею користуватися, інакше як би він жив? Втрапивши з одного оточення в інше, скрадався негостинною місцевістю з одним бажанням — поїсти.

З харчів надибав лише дохлу рибину біля берега, однак вогню розводити не став, а, напруживши всі енергетичні поля навколо шлунка, згриз її, не вдаючись до кулінарних відчуттів.

Однак це лиш загострило голод, що починав панікувати, а Жорік остерігався третього оточення, а там точно не нагодують, і проклинав цю гібридну війну на чому світ стоїть.

Вночі, коли всі пахощі влягаються спати, харчові набувають особливої сили, тим паче, що духм’яніло явно казарменим меню, до якого в бійця були натреновані почуття.

Повзучи туди як на компас, Жорік знешкодив розтяжку з гранатою й дуже втішався, адже тепер був бодай при якійсь зброї.

...Солдатик міцно спав на посту, густо сопучи вечірніми сардельками, й Жорік не став уривати йому сну, доки не знайде пахучого харчоблока.

Нюх у темряві, бувало, діє краще за зір, отож, намацавши ним польову кухню, він здобув центр кулінарних спокус.

Звісно, там все було вилизано, бач, ніхто не потурбувався про юного диверсанта, він обмацав надією все, що тут було, однак вражі кацапи не лишили бодай шкуринки хліба, тільки самий аромат гречаної каші з сардельками.

Носом зачув питний бак і нарешті наповнився донесхочу.

Потім, одпоровши шеврона на рукаві, видобув секретного пенальчика, тут була не лише символіка із зображенням невинної гілочки укропа, а й потаємний вміст — пігулки, які йому подарувала Тося, коли вони зустрілися біля штабу:

— Ти кілер, пробач, тобто розвідник, тобі це згодиться.

Обережненько одтулив голову китайської ящірки на пеналі і втрусив у бачок чимало пігулок, сказано: диверсант; хоч і є повір’я — не можна плювати в криницю, однак народна мудрість мовчала про ціанід.

Вода трохи пожвавила силу волі, зір поліпшився, й хлопець помітив світло.

То світився напис:

«Призраки».

Ну, звісно, синього флуоресцентного кольору, як і належить на пересувній казармі, склепаної з броньових листів, окрім напису її вночі видавало ще потужне сите хропіння, що просочувалося крізь вентиляцію.

Не втримався, аби не плюнути в напис «Призраки», потім, крекнувши, вийняв парашу з біотуалету, звісно, аби не порушувати армійського порядку, плюнув туди наостанок ще раз:

— Прізракі, блін.

Ще за мирного часу він був дуже начитаним хлопцем, змалку його дуже хвилювала загадка «Дорожньої кімнати» Едгара По, де стався незрозумілий злочин усередині замкнутої кімнати; й Жоріку несподівано блиснула думка, що він щойно повторив давній літературний подвиг засновника детективного жанру.

Гордість була трохи посилена тим, що не забув ізсередини до сідала причепити розтяжку з гранатою, аби поліпшити класичний сюжет, але саме час було хутко думати про інші сюжети, наприклад, як звідси якнайшвидше вибиратися; і Жорік