Читати книгу - "Водяничок"

З рук у пана Кумпфмюллера випали булава й повід. Ще трохи — і він би й сам гримнувся на землю. На превелику силу він утримався в сідлі, вчепившись за гриву свого коня.

— Гу-гу-у-у-у-у! — не вгавало Привиденя. — Гу-гу-у-у-у-у!

Не дивно, що решта коней теж схарапудилися. Пустилися вчвал і жеребці шведської кінноти, і ті, що були запряжені в гармати. Вони помчали площею до Зеленого базару слідом за генеральським конем, здіймаючи неймовірний гармидер, і вимчали аж за місто.

Розгубилися й шведські піхотинці. Солдати й офіцери покидали зброю й дременули від розгніваної чорної прояви з білими очима.

А глядачі? Жінки верещали. Діти плакали. Знявся страшенний галас. «Тікайте!» — лунало звідусіль. На площі зчинилася колотнеча. Люди кинулися в будинки, в найближчі провулки, усі розгубилися з жаху.

Але Привиденя зовсім не думало лякати глядачів, його обходили тільки шведи.

— Гу-гу-у-у-у-у! Поганці! Забирайтеся до лиха з своїми шаблями, списами й рушницями! Гу-гу-у-у-у!

Ох і було ж Привиденяті роботи! То виючи, то форкаючи, кидалося воно з краю в край площі. І горе було нещасному шведові, який не встигав миттю щезнути! Привиденя хапало його за комір і так ним тіпало, що аж кістки торохтіли. Вояки тікали чимдуж, поки все шведське військо разом з прапороносцями й музикантами не опинилося в безпеці.

— Перемога! — закричало Привиденя. — Перемога! Торстенсона розбито, шведів вигнано! Ойленберг врятовано! Перемога!

До першої години дня зоставалося ще трохи часу. Привиденя, незважаючи на радість перемоги, падало з ніг від утоми. Адже воно само одно змусило втекти такого видатного полководця з усім його військом!

«Мабуть, на сьогодні з мене досить», — подумало Привиденя й вирішило піти спати, хоча годинник ще й не вибив першої години.

Випадково воно опинилось поблизу ратушної аптеки. У підвалі її, теж випадково, було відчинене віконце, і Привиденя, недовго думаючи, шаснуло туди. Потім залізло в найнижчу шухляду старенького комода. Там воно з гордістю згадало свою перемогу, промимрило стиха: «Перемога! Перемога!» — і заснуло.

У понеділок опівдні Привиденя прокинулося кволе й нещасне, ще й голова йому боліла.

«Учора я добре-таки перевтомився, — вертілося малому в голові. — Та, може, мені треба тільки вхопити свіжого повітря, щоб полегшало. Бо тут дуже душно…»

Привиденя вилізло з комода і озирнулося по аптечному підвалу. Потім оглянуло по черзі комору з ліками, пральню, комору з овочами, склади з вугіллям і дровами. Наприкінці воно натрапило ще й на винний льох.

— Ого-го! Скільки пляшок! — здивувалося Привиденя. — Певно, мешканців цього будинку завжди мучить спрага.

Вузьке, загратоване вікно винного льоху виходило в садок. Воно було відчинене. Привиденя хотіло вже було просунути голову між грати й виглянути надвір, як почуло, що під вікном гомонять діти, і мерщій втягло голову назад.

Троє аптекаревих дітей лежали в холодочку під будинком, на килимку, і розмовляли. Привиденя розуміло кожне їхнє слово. Не маючи іншої роботи, воно почало дослухатися.

Один з двох хлопців звався Герберт, йому вже сповнилося одинадцять років. Його дев’ятилітній брат Гюнтер і сестра Ютта були близнюки.

Як завжди, говорив здебільшого Герберт.

— Що, скажете, не втнув штуку чорний незнайомець? — вигукнув він. — Просто краса! Вояки тікали, як зайці. Можна було луснути зо сміху.

Ютта думала інакше.

— І що тут смішного? Хіба тобі не шкода такої гарної святкової вистави?

— Авжеж, — буркнув Гюнтер, — Все було б так добре, якби десь не взявся той тип. Принаймні початок був цікавий.

— І знаєш, що мені сподобалось найбільше? — спитала Ютта, — Те, що все було ніби насправді. Хоч і Торстенсон! Хіба він не схожий, наче викапаний, на того, що на картині в замковому музеї? Навіть про Дойєрляйна всі думали, що то шведський офіцер, а зовсім не переодягнений аптекар.

— Уявляю собі, — замислено мовив Гюнтер, — скільки праці й грошей треба було, щоб пошити чотириста сімдесят шість шведських мундирів! А капелюхи з пір’ям, а зброя? Де їх тільки роздобули? Видно, довелось добре поморочитися, поки вбрали всіх учасників вистави.

Привиденя висіло біля вікна, ухопившись руками за грати, слухало і не вірило власним вухам. Якщо воно добре розуміло дітей у садку (а в цьому воно нітрохи не сумнівалося), то вчора воно прогнало не справжніх шведських солдатів і, звичайно ж, не справжнього Торстенсона!

Отуди до лиха! Звісно, це не міг бути справжній Торстенсон! Відтоді, як він обложив замок і містечко, минуло цілих триста двадцять п’ять років! Жодна людина не проживе стільки, навіть генерал.

«Що ж я наробив?! — жахнувся малий, — Ой лишенько! Невже я й справді такий дурний! А ще думав, що я великий герой… Гарний герой, що й казати! Кращого й уявити не можна».

Привиденя так розсердилося, що, якби могло, то надавало б собі ляпасів. Що більше воно про все це думало, то важче ставало йому на душі.

— Мабуть, пора вже вертатись додому на Ойленштайн, — сказало воно собі, — Давно пора. Тут унизу щодня тільки прикрощі та хвилювання, цього мені стане на все життя, ще й з горою. Одначе я спершу ще розкажу дітям, як воно все сталося з тими шведами. А діти перекажуть усе людям. Якщо вже я й винен, що вистава зірвалася, нехай ойленбержці знають, чого я так зробив.