Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

– То виходить, це через гаманець…

– Та це всього лише міліцейська версія! Було у мене грошей усього-нічого – десь біля півсотні, не більше. Хто ж наважиться нападати на спортсмена-борця заради півсотні в його гаманці?!

– Може, увечері не було помітно, що ви спортсмен? – припустив Олег, ще раз пильно оглянув «мушкетера» і констатував: – Взагалі-то, якщо чесно, я би сам не сказав… Ви виглядаєте просто як нормальний чоловік міцної статури. От хіба що плечі широкі, вуха трохи побиті, та й то не занадто.

– Це зараз я виглядаю просто широкоплечим мужиком, а от років п’ять тому, коли я був у формі!..

– Ну-у-у… не знаю, цілком можливо, – знехотя погодився журналіст. – Отже, версію про навмисне роздроблене коліно міліція навіть перевіряти не стала, я вірно зрозумів?

– Цілком вірно! Тим паче, що не версія то була, а всього лише моє особисте припущення. Для очищення совісті лейтенант забрів у наш клуб, вислухав розпачливі зойки тренера про те, якого прекрасного борця спотворили кляті грабіжники, а також винятково позитивні характеристики як на мене, так і на адресу решти спортсменів.

– І на Патрача також?…

– Зрозуміло, Патрач також удостоївся всіляких похвал. Тим паче, що його ввели до складу збірної замість мене – як же не хвалити хлопця?! Те ж саме повторилося в Інституті фізкультури. У підсумку при наступній зустрічі товариш лейтенант потішив мене звісткою: припущення про навмисний характер нападу з метою скалічення мене є безпідставним, тому міліція надалі буде відпрацьовувати лише версію з пограбуванням.

– І як, успішно відробили?

– Ще б пак, – Портос зітхнув. – За рік мене викликали повісткою в міліцію, звідти повезли в морг і пред’явили для впізнання труп якогось облізлого худосочного бомжа. Мовляв, це саме він з поплічниками хазяйнував у нашому районі, обрізком сталевої труби бив перехожих по потилиці або по тім’ячку, а приятелі обчищали кишені непритомної жертви.

Роздроблене коліно міліція також пояснила: мовляв, нападники були розчаровані моїм напівпорожнім гаманцем, тому й вирішили зігнати злість на непритомному тілі – отож на додачу до всього й розтрощили коліно…

– А хто й за що бомжа прибив?

– На думку слідства, якось спільники не поділили награбоване, побилися – от і вколошкали на смерть бомжа, як найслабшого у всій компанії.

– Як найслабшого?! – здивувався Олег. – Але найслабший навряд чи став би нападати на перехожих з обрізком труби в руках… Для цього потрібні сила та вправність.

– Це зрозуміло й вам, і мені, і будь-якій розсудливій людині, але тільки не ментам, – розвів руками Портос. – У них же одне у голові: є безнадійна справа про напад на мене, цей «висяк» варто закрити будь-що. Мабуть, начальство на черговій планерці рознос вчинило… Тому одразу після появи першого ж «зручного» трупа менти почали діяти: викликали мене на впізнання, хоч я від самого початку заявляв, що очей на потилиці не маю, тому нападників не бачив.

– Але ж ви не упізнали мертвого бомжа!..

– Але й не спростував їхню дурнувату версію. А саме це ментам і потрібно, як ви не розумієте?! Загалом, «висяк» про напад на мене успішно закрили. І спасибі нашим чудовим лікарям – покалічену ногу мені врятували: хоча коліно довелося по шматочках складати, а потім ще й протезувати, але, як бачите, ходжу без милиць і не скаржуся. Так що саме нашою медициною я цілком задоволений. Упоралися.

– А Патрач що ж?

– Починаючи з горезвісної поїздки на клубний чемпіонат?

– Так. Програвши того разу на змаганнях, покидьок ще якийсь час відвідував борцівський клуб. А коли заняття боротьбою Патрачеві остаточно остогидли – закинув усе без жалю. Справді, не завжди ж його відряджали у напрямі, потрібному дружкам-бандитам…

– Тобто він остаточно пішов у кримінал?

– Мій колишній однокласник зробився кур’єром. Став перевозити, що й куди накажуть. Сили Патрачеві не позичати, вигляд у нього доволі застрашливий – хто до такого сунеться?! Й заробляв, мабуть що, непогано.

– Справді, прекрасна робота, – погодився журналіст.

У принципі, майже все в розказаній Портосом історії було зрозуміло. Олег навіть готовий був погодитися з його припущеннями щодо колишнього однокласника й колеги по спортклубу. І навіть банда бомжів цілком логічна: у принципі, ніщо не заважало Патрачеві нацькувати їх на Портоса! Таким чином, бездомні справді могли оглушити спортсмена, який вертався додому, як трофей забравши його гаманець. І лише тоді в справу вступив Патрач, розтрощивши коліно колишньому приятелеві… насправді ж – усунувши перешкоду до поїздки в Євпаторію на клубний борцівський чемпіонат.

І все-таки залишалася одна-єдина нестиковка:

– Але якщо Патрач улаштувався працювати кур’єром, як ви стверджуєте, то до чого при такій роботі вбивство мадам вербувальниці?

– Як вам?…

Портос обвів переможним поглядом решту «мушкетерів», які слухали їхню бесіду, не перериваючи нікого жодним словом.

– Вміє думати, – схвально мовив Атос.

– Справді, кур’єрська робота Патрача не має до замовлення на вбивство вербувальниці майбутніх сексуальних рабинь найменшого стосугку. Але саме в цьому вся справа.

І, задерши до стелі відстовбурчений вказівний палець правої руки, округливши очі, Портос вимовив із найвтаємниченішим виглядом:

– Як кажуть в Одесі, жадібність фраєра занапастила! Туди йому, мерзотникові, й дорога… Я ж розповідав, що голова у Патрача не надто добре працювала. От і не второпав, вилупок такий, що світ криміналу – не те місце, де з поняттями можна гратися.