Читати книгу - "Вогняна зима"

У кумедній шапочці дівча виглядало старшокласницею.

— Забрали? Ну, від гріха…

— Мені битися з ними? Поїхала. Усе одно ніби занять не буде. Чи лікарняний напишуть, у мене мама з поліклініки. А тут таке! Я втекла! — похвалилася Шапка.

— Знову за тобою приїдуть.

— Не приїдуть! — вона вперто мотнула головою. — Як припруться, хай тут спробують знайти! Я в Профспілках заховаюся! Мене там уже всі знають! А туди без перепустки наші нікого не пустять! Так що я тепер буду на чаєві, підходьте!

Волонтерка в хустці вже йшла до інших вартових, і подружка, махнувши на прощання, подріботіла за нею. Провівши дівчину поглядом, Котя сьорбнув напій.

— Сильно солодкий для мене. Зате ще гарячий, — і відразу, без переходу, продовжив перервану розмову. — Так що кажу, поки цього нема, поки менти не гребуть усіх гамузом. Як почнуть, усіх не перегребуть. Узують народ по повній — згоден. Але вчора я тому типові товчу: командире, коротше, нічого не знаю, не при ділах! Їхав собі у справах. Побачив знайомих. Зупинився привітатися. Пробка величезна, сам, кажу, бачиш. Поки туди, поки сюди — якийсь підор із колорадською стрічкою проколов колесо. Чому мені? Не знаю! Машина не сподобалася. Колір моєї стрічки, бо в нього не такий. Зараз бач, що робиться кругом. Він махає гривою, бо все очевидно. Січеш?

— Не може бути, аби даішник таке схавав!

— Не може! Тільки ж він зжер! — Котя переможно реготнув, зробив ще один ковток, намагаючись не попекти губи. — Ще й облизнувся! Бо я реально не міг поїхати геть із пробитим колесом! У мене аварія! Чепе! Що я порушив, питаю? Мовчить. Дивиться своїми порожніми баньками тупими — і мовчить! Сопе у дві дірки! А сьогодні, бач, усім, із ким я був на Хмельницького, шлють повістки! Мене Бог милував! Бо є протокол — аварійна ситуація! Хоп!

Допивши, Котя пошукав і знайшов смітник, зіжмакав та викинув спорожнілу пластянку. Видобув із кишені куртки цигаркову пачку, витяг сигарету, уставив у рота. Юрій простягнув запальничку, натомість пригостився. Він забув куриво, а Стогов — запальничку.

— Ходили ваші? Що шиють?

— Поки нічого. Типу, знаєш, свідки.

— Чого свідки?

— Піди запитай. Але там попереджають: погано себе поводитимуть — стануть підозрюваними.

— У чому?

— Сам же говорив — для них нема різниці. Щось навішають. Позбавлять прав на півроку. Запросто. Можна відкрутитися, але не всі наші паряться. Один мені так і сказав: знаєш, брате, западло. Усе одно, що просити ката, аби не вішав. Повісить, але з відчуттям, що зламав.

— А ти?

— Бач, Юрку, завжди викручуюся, — Котя гмикнув. — Натура така. Натягнути гайця, забалакати мента, намахати податкову — національний спорт, знаєш.

— Та знаю. У мене брат по бізнесу. Не згортається, бо навчився всіх обкручувати.

Шевель затягнувся, витягнув телефон, глянув на цифри годинника. Тоді повернувся, примружився, звіряючи його з великим електронним кубом на Будинку профспілок. Гмикнув, заховав трубку назад.

— Що таке?

— Перша скоро. Я тут походив, послухав. Люди кажуть — на початку другої можлива зачистка.

— Навіть точний час знають?

— Початок другої — не точний час, — зауважив трудовик. — І ти не думай, Костю, що місцеві не налагодили розвідку.

— Та я знаю. Автомайдан від самого початку слухає ментівську хвилю. Є такі кулібіни, намайстричили програмку. У більшості на приймачах вона стоїть. Часто помагає, а до чого тут розвідка?

— У наших штабах мають вуха на тій стороні, — Юра кивнув у напрямку Банкової. — Я нікуди не входжу, ти так само. Не факт, що дезу не зливають. Тут ментівські тихарі навіть не особливо ховаються в натовпі. Бо їх же не чіпатимуть. Один удар в рило — і все, напад на працівника міліції. Є легальна підстава запустити сюди чистильників. Качелі, Костю, серйозні качелі. Ніколи нічого не прорахуєш.

— Так чому ж повірив про зачистку після першої саме сьогодні?

Вони саме проходили повз діжку з вогнем. Шевель ступив убік, кинув всередину недопалок, засунув руки в кишені.

— Я щодня вірю. І тобі раджу. Порохова бочка цей Майдан.

— У сенсі? Боїшся — рвоне?

— Підірвуть ізсередини. Свої ж, ось що страшно. Один раз розслабляться… Ми один раз дамо слабину, щось пропустимо повз вуха — і гаплик. Удруге це все, — трудовик обвів рукою задимлену й засніжену площу, — уже не зібрати.

— Зібрали ж. Удруге, — нагадав Котя. — Правда, я тоді не був, у нуль четвертому році. Там кричали за політиків. Я їх не дуже. Ніхто не подобається.