Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

— Будь ласка, віддайте мені конверт і ніж.

— Ви це кажете так, ніби від цього залежить чиєсь життя.

Дірк на мить потупив очі.

— Правильніше буде сказати, що чиєсь життя залежало від цього, — сказав він таким тоном, що здалося, ніби над ним хмара пропливла.

Саллі Міллз поступилася й віддала конверт і ніж Діркові. Життєрадісність її залишила.

Ніж був тупий, а скотчу було наліплено надто багато. Кілька секунд Дірк боровся з ним, але розрізати не зміг. Він відкинувся на спинку, втомлений і роздратований.

Він сказав:

— Я піду спитаю, чи немає в них чогось гострішого, — і підвівся, стискаючи конверт у руці.

— Вам треба звернутися зі своїм носом до лікаря, — тихо сказала Саллі Міллз.

— Дякую, — сказав Дірк і ледь помітно вклонився їй.

Він узяв рахунки й пішов відвідати виставку офіціантів, що відбувалася в задній частині кав'ярні. Там він зіткнувся з певною холодністю, коли не виявив бажання додати до обов'язкових 15 відсотків за обслуговування ще щось на ознаку своєї вдячності, і почув, що ні, це єдиний тип ножів, які вони мають, і на цьому розмову завершено.

Дірк подякував їм і пішов назад.

На його стільці сидів і розмовляв із Саллі Міллз молодий чоловік, чий ніж вона поцупила. Дірк кивнув їй, але вона була надто заглиблена в розмову з новим приятелем, тож не помітила цього.

— …у комі, — казала вона, — якого рано вранці перевезли до іншої лікарні. Одному Богові відомо, навіщо це було потрібно саме тоді. Від цього самі лише проблеми, без яких можна було обійтись. Вибачте, що я так багато базікаю, але той пацієнт мав при собі власну машину для продажу Кока-Коли й кувалду, а такі речі цілком нормальні в приватній лікарні, але в державній лікарні зміна недоукомплектована, тому я сильно втомлююсь, а коли я сильно втомлююсь, я багато розмовляю. Якщо я раптом впаду на підлогу непритомна, скажіть мені про це, добре?

Дірк пішов повз них, аж раптом помітив, що Саллі Міллз залишила на своєму початковому столику книгу, яку читала, і щось у цій книзі привернуло його увагу.

Це була велика книга, що називалася «Біжи щодуху». Вона була дивовижно велика, багато її сторінок були заламані, й загалом вона була більше схожа на торт з листкового тіста, ніж на книгу. На нижній половині обкладинки була звичайна «жінка у вечірній сукні в перехресті прицілу», а верхня половина була повністю зайнята срібним тисненням імені автора — Говард Белл.

Дірк не зміг миттєво зрозуміти, що саме в цій книзі впало йому в очі, але розумів, що якась деталь обкладинки зачепила в ньому якусь струну. Він обережно покосився на дівчину, чию каву він поцупив, і за чиї п'ять кав і два круасани, один з яких не були ані принесений, ані з'їдений, він потім заплатив. Вона не дивилася, тож він поцупив і книгу теж — сунув її в кишеню свого шкіряного плаща.

Він вийшов на вулицю, і там на нього з неба спікірував орел, мало не штовхнувши його під колеса велосипедиста, який вилаяв Дірка з таких моральних висот, на яких здатні жити, напевно, тільки велосипедисти.

На добре доглянуту територію, що була на окраїні добре доглянутої місцини Котсволдс, заїхало не дуже добре доглянуте авто. Це був пошарпаний жовтий «Сітроен 2CV», у якого був обережний власник, а після нього двоє самогубно безрозсудливі. Машина їхала доріжкою трохи неохоче, неначе все, чого вона бажала від життя — щоб її скинули спочивати в канаву біля однієї з сусідніх лук і дозволили там залишитися в гідній покинутості, а натомість від неї вимагали тягтися по цій довгій, посипаній гравієм доріжці, по якій незабаром неодмінно змусять тягтися назад, а навіщо все це потрібно, вона не мала жодної гадки.

Машина зупинилися перед елегантним кам'яним входом до головної будівлі, а потім повільно покотилася назад, доки той, хто сидів за кермом, не смикнув ручне гальмо, від чого машина видала щось на кшталт придушеної гикавки.

Небезпечно гойдаючись на єдиній петлі, двері машини різко відчинилися, і зсередини з'явилася пара ніжок, побачивши які звукорежисери кінофільмів обов’язково відчули би потребу вставити томливе соло на саксофоні; навіщо — ніхто, крім звукорежисерів, ніколи не розумів. Але в цьому конкретному випадку томливий саксофон було б погано чути через звуки дитячої дудки, якими той самий звукорежисер майже напевно супроводив би просування цього транспортного засобу вздовж доріжки.

Цілком природно після ніг з'явилася їхня власниця, яка обережно зачинила двері й попрямувала в будівлю.

А машина залишилася стояти перед входом.

Кілька хвилин по тому вийшов швейцар. Він оглянув авто, набрав осудливого виразу обличчя та за браком можливості зробити що-небудь конструктивне пішов геть.

Трохи згодом Кейт провели до кабінету пана Ральфа Стендіша, головного консультанта-психолога й одного з директорів лікарні Вудсгед, який саме завершував телефонну розмову.

— Так, це правда, — казав він, — іноді надзвичайно розумні й чутливі діти можуть здаватися дурними. Але ж зрозумійте, пані Бенсон, дурні діти теж іноді здаються дурними. Мені здається, що вам слід подумати над цим. Я розумію, що це дуже неприємно, так. Доброго вам дня, пані Бенсон.

Він сховав телефон у шухляду свого стола й кілька секунд збирався з думками, перш ніж