Читати книгу - "Томасина"

— Дурня! Отож, це й є твій грандіозний промисел, який ми мусимо обожнювати, в який мусимо вірити і за який ми мусимо Його славословити?

Заведені та розлючені, вони стояли один проти одного, а проти них обох сидів нечулий мрець, і збоку здавалося, що він мовчки міркує про те, наскільки людяною чи розумною можна вважати їхню поведінку.

— А він за що мусить дякувати? — скипів Мак-Дьюї. Борода його сіпнулась і націлилася в маківку містеру Педді.

Першим опанував себе священик. Він подивився на померлого і сказав:

— Таммас Моффат мав багато років. І помер у мирі й спокої. Та з надією в серці. — Тоді він обернувся до Мак-Дьюї та додав: — Ендрю, вибач, я втратив терпець, хоч не мав на це права.

В очах у Педді було стільки щирого розкаяння, що Мак-Дьюї миттєво остиг.

— Я теж нівроку, — визнав він. — Горлати на тебе перед мерцем… Гідний вчинок, нічого не скажеш! Даруй, що я накинувся на тебе…

— Накинувся ти якраз не на мене, — зітхнув містер Педді. — Та менше з тим. Для нас це як грім серед ясного неба, хоча я вже на сходах знав, чого чекати.

Він з надзвичайною пересторогою заплющив небіжчику очі, зняв з ліжка покривало і накрив йому голову й плечі. І коли він робив це, то раптом застиг, ужалений думкою, яка, на перший погляд, не мала жодного стосунку до того, що діялось тут. Хоч якщо розібратися…

— Сьогодні я в твоїй приймальні бачив Мері-Руа, — сказав Педді. — Вона поскаржилась, що кішка хвора. Чим там усе скінчилося?..

І перед Мак-Дьюї з надзвичайною чіткістю ожила ранкова сцена. Він знову бачив, чув страждання та стенання пса на столі; бачив, як Віллі Беннок мокрою губкою зволожує йому язик, водить по морді; бачив свою дочку, яка стояла за порогом із помираючою кішкою в руках. Тварина таки помирала, сказав він подумки, це було ясно як день, і він подумки навіть вимовив складний медичний термін, який вичерпно характеризував природу цієї недуги. Ніхто не знав, чи передається та хвороба людині. Мак-Дьюї знову відчував солодкуватий запах змоченої у хлороформі ганчірки, коли Віллі, скоряючись волі патрона, став присипляти хвору кішку, і чув марний стукіт у двері кулачків Мері-Руа та її повний розпачу зойк. О, він багато віддав би, щоб викинути з пам’яті цей стукіт.

І Мак-Дьюї сказав:

— Я не мав іншого виходу. В кішки була підозра на інфекційний менінгіт. Береженого Бог береже. А крім того, мене чекав Моффатів пес, час підтискав. Та ні, я й зараз точно знаю, що кішку краще було приспати.

На спокійне обличчя містера Педді набігла чорна тінь, і він узявся пальцями за нижню губу. Священик робив так щоразу, коли його щось непокоїло.

— Боже милий! — сказав він, зітхаючи. — Боже, Боже!..

Здавалося, він знову зазирає у майбутнє. Часом священик питав себе, чи не об’єднує його щось спільне з норнами[13]: йому не раз траплялося бачити, як розгортається килим трагедії, ще задовго до того, як людина, якій він призначений, стане на нього. Кішка померла, дитина страшно сумуватиме за втратою, і ще не знати, чим усе закінчиться…

— Боже милий! — повторив священик, продовжуючи теребити свою губу, вийшов з кімнати і рушив сходами вниз. Ендрю Мак-Дьюї, нічого не розуміючи, пішов за ним.

Процесія на чолі з Джеймі Брейдом, сином сержанта-волинщика, пройшла через місто, проминула майдан зі статуєю Роб-Роя, пройшла повз пристань і понад берегом подалася на північ. Джорді Мак-Набб, скаут-вовчик, показував шлях. Пройшовши старий горбатий міст над річкою, процесія повернула на захід, проминула долину, де густо стояли циганські фургони з колінчастими коминами, через які курився дим, і рушили туди, де починався Глен-Ардарат.

Джеймі, худорлявий хлопчисько одинадцяти літ, як на свій вік, був такий височенний, що здавалося, ніби він іде на ходулях. Та звісно ж, річ була тут не в ходулях, а в цибатих ногах. Обличчя в Джеймі теж було худе, й коли він надимався, перш ніж дути у картатий міх, що ліктем притискав до тіла, то могло видатися, що за кожною щокою в нього лежить по яблуку, а очі виглядали так, неначе мали вилізти з орбіт. Правильної форми голова була вкрита хвилястою каштановою кучмою, а на самісінькому верху — шотландський берет із помпоном, збитий по-хвацькому набакир, як їх збивали в полку, де служив колись батько Джеймі. Берет, волинка і кілт були прикрашені барвистими стрічками, і коли Джеймі неквапною ходою волинщика, яку він перейняв у батька, ступав уперед, стрічки повільно маяли в такт його крокам.

За Джеймі, стискаючи в руках священний прапор загону скаутів-вовчиків, крокували Джорді Мак-Набб і кілька його друзів по загону. На них була скаутська форма, і це робило всю процесію по-військовому стриманою та суворою. За скаутами їхав катафалк з покійною, який тягнули четверо молодших дівчат — першокласниць тутешньої школи, по дві з кожного боку. Блискуча задумка приставити кортеж до небіжчиці народилася в голові Х’юї Стерлінга, і ним же була втілена в життя за куций проміжок часу між обідом і початком церемонії. Коли постало питання транспортування спочилої кицьки — що краще, нести чи везти? — коробка, в якій покоїлися тлінні рештки Томасини, була поставлена на вантажну платформу іграшкового поїзда, яку видобув Х’юї зі своїх іграшкових схованок.

За труну правила велика плетена коробка з-під льодяників, обшита оксамитом, що залишилася у Х’юї від Різдва, він збиравсь при нагоді перетворити цю коробку в кошик для ниток і всякого шевського причандалля або щось подібне і не менш корисне. Діти вистелили дно коробки молодим вереском, вклали на нього Томасину. Кішка лежала, згорнута калачиком, і здавалося, що вона не померла, а просто заснула. Зверху на катафалк накинули відріз картатої шотландки, він слугував укривалом покійній та замінював прапор, яким обшиваються труни загиблих героїв.

За катафалком ступала невтішна Мері-Pya у жалобному