Читати книгу - "Томасина"

— Ну, власне, це я й хотів почути. У питаннях віри не буває щасливих збігів. Ми беремо до уваги тільки результат, чи не так? Я жодної миті не сумнівався в тому, що зробиш ти. Чому б нам не піти до Таммаса і не потішити старого гарною новиною? Коли я йшов від нього, бідолаха місця собі не знаходив, так переживав. Це ж просто жах, коли ти старий, сліпий, ще й самотній. Цей пес був йому не тільки поводирем, а й розрадником.

— Он як? — стрепенувся Мак-Дьюї. — А навіщо мені туди йти? Ти міг би й сам йому сказати…

— А хіба не тобі він говорив «Врятуйте мої очі»? — відповів Педді. — І чи не твої руки та досвід їх урятували?

— Та ну? По-моєму, ти тільки що казав…

— Ну, це казав не я, а ти. А зрештою, не ти перший плутаєш Силу і Знаряддя. Ходімо, Ендрю, тобі буде приємно побачити радість старого.

Мак-Дьюї щось нерозбірливо буркнув, але вдягнув поношений твідовий піджак зі шкіряними нашивками на ліктях і кишенях, набив велику чорну люльку, взяв вигнуту тернову палицю і запитав:

— Може, спершу поглянеш на пса?

І він провів священика до кліток з хворими тваринами. Пес лежав на чистій соломі, вся задня частина його була в бинтах і гіпсі. Але його маленькі очі дивилися гостро і жваво, загострені вуха стояли торчма, а при появі ветеринара та священика він став бити хвостом по підлозі, підвивати і шкрябатися в двері передніми лапами.

— Яка чудова картина, — промовив містер Педді й урочисто поглянув на пса.

— Не здумайте його розпещувати, — застеріг Мак-Дьюї Віллі Беннока, який крутився тут неподалік. — Цей пес визнає тільки одного хазяїна.

Таммас Моффат мешкав на іншому кінці містечка, в незаможному кварталі, і коли чоловіки, весело про щось перемовляючись, рушили туди, містеру Педді здалося, що вітер доніс до нього короткий уривок поховального плачу волинки. Він спинився і прислухався.

— Чудасія! — здивувався священик. — Здалося, що хтось грає «Плач за Мак-Інтошем». Та наскільки я знаю, у місті ніхто не помер.

Ті звуки, що долинули до нього, були нічим іншим, як відголосками жалобного стенання волинки Джеймі Брейда, сина сержанта-волинщика, а сама музика лунала на велелюдному похороні кішки Томасини. Містер Мак-Дьюї прислухався, сказав: «Я нічого не чую», і вони пішли далі.

Таммас Моффат займав задню кімнатку на другому поверсі двоповерхової побіленої кам’яниці з сірим шиферним дахом. Квартал, де він мешкав, складався з таких самих найманих кімнат, нових муніципальних будинків брудно-жовтого кольору та ще кількох розбірних халабуд з гофрованої сталі, вцілілих від часів війни. Перед будинком у пилюці гралося кілька дітей. На комині стояла, підібгавши одну ногу, сіро-біла чайка. Жінка у чепчику та фартуху підмітала ганок.

— Таммас Моффат у себе? — запитав містер Педді.

Жінка на хвильку облишила підмітання і відказала:

— Та вдома, де ж йому ще бути. От тільки щось його не чути.

— Дякую. Тоді ми зайдемо до нього. Наш лікар приніс гарну новину про його пса.

— О, так. Я була певна, що ви принесете гарну новину. Відколи його гарного собачку спіткала ця лиха пригода, він був од горя сам не свій. Як прийшов додому, так не чути його і не видно…

Візитери зайшли до будинку і ступили на вузькі темні сходи. Першим ішов містер Педді. У будинку не було чути жодного звуку, тільки внизу сухо шелестіла мітла, проторохтів фургончик пекаря, і ще залопотіли крила: це чайка знялася з комина і полетіла геть.

Пройшовши половину сходового маршу, містер Педді нерішуче зупинився. Він обернувся до друга й сказав:

— Ендрю…

— Ну?..

Священик мовчав, тиша стала гнітючою.

Цей невеликий круглий чоловік був набагато товариськішим, ніж більшість людей його типу, а крім того, у нього було дуже добре серце і неймовірна інтуїція. І ось тепер він несподівано відчув, як на душі йому наче миші шкребуть.

— Ендрю, — знову промовив священик, та коли друг навис над ним важкою брилою, він передумав і сказав: — Гаразд, давай спершу зайдемо.

Важким, нерівним кроком він дійшов до сходової клітки і постукав у зачинені двері. З кожною секундою чекання лихе передчуття лише дужчало. Не дочекавшись відповіді, Педді легенько натиснув на двері, і коли вони відчинилися він та Мак-Дьюї зайшли до кімнати.

— О Боже, — приглушено зойкнув священик. Сліпець сидів у кріслі обличчям до дверей. Голова його не схилилася, а трималася так, немов старий до чогось прислухався — напружено, тривожно. І в цій позі зустрів свою смерть.

Педді схилився над старим, і зазирнув у невидющі очі, сподіваючись узріти там бодай щось схоже на життя. Мак-Дьюї кинувся до померлого, приклав голову до грудей, прислухаючись, тоді спробував намацати пульс на зап’ястку. Суха рука була ще теплою, але серце у грудях не билося.

— Помер, — констатував Мак-Дьюї. — Годину тому, максимум — дві.

Педді кивнув.

— Так, я знав. Знав…

І раптом тишу в домі розбив громовий сміх Мак-Дьюї.

— Я врятував його очі! — гримнув він. — Ну й де тепер твій Бог?

Від такої зухвалості Педді скипів. Він зібрав усю гідність, якої дозволяли сподіватися його зріст і статура; його кругле обличчя розпашілося, губи тремтіли, а очі за скельцями окулярів палали праведним гнівом.

— Цить, Ендрю! — вигукнув він. — Хай тобі грець — тобі й твоїй зухвалості.

— Ну, так, аякже! Ти не кляни мене, а краще поясни… Заради чого все це затівалося? Я працював, я щось зробив — і що?! Що це за Бог, якому ти так служиш, коли він залишає жити пса — і забирає життя в чоловіка?

— Що ж по-твоєму, Бог — твій прислужник, чи все-таки Бог? — вигукнув Педді. Він рідко втрачав самовладання, та коли це ставалося, його наче підміняли. — Він має тішитись плодами твоєї праці, хвалити тебе, як батько хвалить