Читати книгу - "Ескорт у смерть"

за усіма своїми пересуваннями. В кінці кожного тунелю бачив її постать, розчинявся в ній, занурювався, відчував надійний прихисток, як… рибка-клоун у ніжних пелюстках-щупальцях актинії. Колись його мучила симбіотичність, яку нав'язувала йому давно забута подруга, – тепер він розумів, що немає нічого сильнішого за це взаємопроникнення. «Тільки разом ми зможемо вижити: ти послужиш наживкою для ворогів, я – знищуватиму їх отруйними щупальцями. Жодна волосинка не впаде з твоєї голови…»

Роман розплющив очі. Її рука лежала поруч із його щокою, на тій самій подушечці, яку вона назвала «талісманом». Чомусь він подумав, що вона – ця оксамитова, розшита бісером з трьох боків подушечка – збільшилася удвічі з часу їхньої останньої зустрічі. Зблизька він тільки зараз помітив, що з четвертого боку вшита елегантна позолочена «блискавка». Як це часто буває після великого напруження та втоми, його зір загострився – всі деталі він бачив чіткіше. Увесь навколишній світ ніби розколовся на деталі: він бачив охайну білу лінію на її наманікюрених нігтиках, окремі пурпурові ворсинки оксамиту, навіть розгледів надколоту чорну бісеринку і ледь помітну світлу волосинку, що застрягла в зубчиках «блискавки». Не складаючи собі справи, Роман машинально потягнув «блискавку» за тоненьке вушко у вигляді скрипкового знаку… Тієї ж миті на її коліна, просто перед його обличчям, як клубок змій, виповзло переплетене клоччя білявого та рудуватого волосся…

…Роману здалося, що він втрачає свідомість, він не міг поворухнутися, він почув особливий запах, що йшов від цієї паклі – чоловічого одеколону, поту та особливий солодкавий сопух тліну…

Лана навіть не поворухнулася. Тільки її рука на мить злетіла в повітря та м'яко опустилася йому на голову.

– Ось ми і зустрілися, мій золотоголовий янголе… – прошепотіла вона.

Він ніяк не міг відірвати голову від її колін – вона зробилася кам'яною. Жах і відчай – ось що він зараз відчув! Жах і відчай, як тоді…

Він закрив обличчя руками і на рівні підсвідомости, що в одну мить відкинула його на двадцять років назад, відчув стукіт коліс, скрегіт, регіт, запах цигаркового диму, і перед очима спливли обірвані рядки, які він читав, лежачи на верхній вагонній полиці: «Привіт тобі, мій золотоголовий янголе!…»

Свєтка! Світлана. Лана?…

«Пройде час… О, я знаю, я впевнена, минеться багато часу, і ти – старий і занудливий – з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокарічних спогадів як найбільший, найдорожчий, найяскравіший скарб витягнеш саме цей: нічний холодний під'їзд і змерзлу дівчинку, що каже: «Я тебе люблю!»… Я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами – єдиними, справжніми, живими…».

Він нарешті змусив себе роздивитись її обличчя. Як він раніше не впізнав ці мигдалеві очі, це волосся – чорне і густе, як воронове крило, цю ледь помітну родимку на блідій щоці! Ні, це неможливо…

Вона сиділа геть спокійна, навіть посміхалася – чи то так йому здалося, адже зараз вона відкинула пасмо з другої половини обличчя, на якій назавжди застигла судомна усмішка.

– Нарешті ти упізнав мене… Я й сама не одразу зрозуміла, що це – ти. Ніколи не сподівалася, що ми зустрінемось. Очевидно, так схотів Він, – і Лана підняла палець угору.

Роман машинально подивився на стелю. І почув її сміх.

– Я нічого не розумію… Ти ж… Хто ти? Навіщо? Звідки ЦЕ у тебе? – він із жахом указав на клубок волосся.

– Ти, як завжди, хочеш точності… Пам'ятаєш, як ти сказав: «Я хочу точності в наших стосунках»? Твоя «точність» полягала в тому, що ти пропонував зустрітися років через десять, коли ти нарешті «нагуляєшся», а я не могла прожити без тебе жодного дня. Я б і справді не прожила, але лікарі вирішили інакше…

Роман звівся, підійшов до вікна і, не питаючи дозволу, як це робив раніше, нервово закурив, струшуючи попіл у горщик із азалією. Голова знову почала розколюватися від болю, одночасно занили ясна.

– У тебе є щось від голови? – запитав він.

– Є. Ходи-но до мене…

Він обернувся. Він не міг зробити цих кількох кроків: між ними стояли не тільки роки. Але її фігурка, закутана «перською» ковдрою, запах її парфумів і безпомічно підібгані ноги розчулили його.

– Боїшся?

Роман підійшов і обережно сів поруч.

– «Від голови» у мене тільки це… – і вона поклала руки йому на скроні. Біль утамувався за мить.

– Ти – екстрасенс? – запитав він.

– О, в таких нещасних, як я, іноді прокидаються дивовижні здібності, ти цього не знав?… Я багато чого навчилася. І, знаєш, я майже вдячна тобі за все, що ти зі мною зробив. Я стала дуже сильною. І те, що ти прийшов до мене, – ще одне потвердження… Тепер ти розумієш, що ми із тобою пов'язані назавжди?

– Звідки у тебе це волосся? Скажи мені лиш одне – ти ж не винна у всіх цих вбивствах?

– Я – ні! Але я знаю, хто винен…

– Хто?

– Ти!

Роман зрозумів, що вона божевільна.

– Не дивись так на мене, – сказала Лана. – Я цілком нормальна. Ти хочешь пояснень? Ти досі нічого не зрозумів? Що ж, усе простіше, ніж ти гадаєш. Але що ти можешь зрозуміти?… Що ти можеш знати про щохвилинний біль і тридцять шість (тільки уяви – тридцять шість!) операцій. Що ти можеш знати про відчай від того, що лишилася жити після дванадцяти порізів та пречудового польоту з сьомого поверху? Як можна пояснити ненависть до таких, як ти, – ніжних білявих янголів, що мимохідь псують життя всім, хто зустрічається на їхньому шляху? А я могла б так любити тебе… От, скажи мені відверто, чи зробив ти щасливою хоч одну жінку в своєму житті? А хто зробив щасливим тебе? Ні, можеш не відповідати – якщо ти прийшов сюди, значить, тобі нема куди йти…

Вона перевела подих і мовчки вказала йому на пляшку наливки, що стояла на столі. Роман як сновида налив напій у два келихи, один простягнув їй…

– Після смерті батьків я знову хотіла померти… А потім вирішила вижити, навчилася заробляти гроші, не виходячи зі своєї печери. Ти не можеш навіть уявити, чого це мені вартувало! До речі, я ще не встигла тобі сказати, що непогано малюю, вишиваю, розробляю моделі одягу, часом пописую сценарії для бездарних режисерів розважальних передач, а ще – займаюся перекладами з французької. І це ще не все… Коли я всього цього досягла, зрозуміла, що настав час для помсти. Не тобі, звичайно – таким, як ти… Усі ці вбивства