Читати книгу - "Ескорт у смерть"

– Майже. На лезах – алмазне напилення…

– Це муляж?!

– Чому – муляж? Вони чудово ріжуть будь-яку грубу тканину – як по маслу!

– І це – ЙОГО ножиці?

– Господи, чому тебе це так дивує?

– Ні, нічого… просто цікаво… Пішли їсти – я дуже зголоднів…

Але, перш ніж дійти до кухні, вони ще надовго затрималися в сусідній кімнаті.

І цього разу шалена пристрасть, яку він відчував до цієї жінки, змішалася з відчуттям дикої, збудливої небезпеки та… радости. Орест зрозумів, що розлучення Дани, про яке вона мріяла, може відбутися за зовсім іншим сценарієм.

За тим, який запропонує Петру Петровичу слідчий на прізвисько Містер Марпл.

* * *

Містер Марпл ішов заплутаними коридорами відділку з купою газет під пахвою. Усі віталися з ним. Навіть цей пихатий молодик Лошкарьов приязно потис руку: «Ну, старий, з тебе пляшка! Молодець!» Але жодного задоволення він не відчував. Не радували й заголовки, якими пістрявили майже всі газети: «Відомий підприємець зізнався у вбивстві двох молодиків!», «Маньяк на прізвисько «перукар», «Солодка парочка вбивць свідчить…» тощо. Його мучило запитання журналістки на вчорашній прес-конференції: «Навіщо?»

– Загадки людської психіки… – відповів він тоді. – Зараз триває психіатрична експертиза. Але я гадаю…

І він вдався до розлогих міркувань, з велемовними екскурсами у свою попередню практику. Він бачив, як працюють диктофони та телекамери, як старанно занотовують його слова журналісти, але не міг зізнатися, що, попри багатогодинні допити підозрюваних, так і не з'ясував, принаймні для себе, це саме запитання – навіщо?

Експертиза обох ножиць довела, що саме ними було зрізане волосся небіжчиків. Знаряддя вбивств у двох перших випадках – пневматичний пістолет (обидва постріли зроблено з близької відстані, а тому – смертельні), трете скоєне звичайним кухонним ножем фірми «Берґ Оф». І пістолет, і ніж знайдено при обшуках. Але й Марина, і Петро Петрович Заславський відмовилися називатися співучасниками, ба більше – на очній ставці вони із непідробним здивуванням дивились одне на одного. І Роман відчув у цьому здивуванні якусь таємницю. «Невже і ти також?…» – ніби промовляли ці погляди.

Але факти були незаперечні: відбитки пальців, мікроскопічні волосинки, що співпадали із результатами експертизи волосся трьох убитих хлопців… Щоправда, Петро Петрович гаряче відмовлявся від другого вбивства і навіть намагався довести своє алібі: Костянтина, який отримав у казино виклик від аноніма, було вбито саме тоді, коли Петро Петрович Заславський їздив у чергове відрядження неподалік від столиці – з перевіркою однієї з філій фірми. Але у готелі, де він зупинявся, ніхто не міг підтвердити, що модельєр усю ніч перебував у своєму номері.

Марина ж доволі спокійно розповіла, як наказала Сергію чекати на неї обабіч траси, що веде з аеропорту…

Справу можна було передавати до суду. Але повна відсутність будь-яких мотивів не давала Романові спокою. «Мені було цікаво, на що я здатна…» – як заведена, твердила Марина. «Я ревнував дружину…» – безбарвним голосом відповідав Петро Петрович. А на запитання, навіщо зрізано у жертв волосся, і дівчина, і модельєр відповідали майже однаково: «просто так…» – і категорично заперечували скоординованість своїх дій. І Містер Марпл почувався незадоволеним.

* * *

– Тобі хоч премію якусь дадуть? – питала увечері Мірра.

Роман скривився так, ніби у нього заболів зуб. Останнім часом він відчував гостру огиду до всього, що стосувалося побуту. Як він міг раніше не помічати цих розшитих квітками скатертин, керамічних статуеток та запилюжених штучних квітів на стінах кухні?! Як він міг споживати недосмажену картоплю та засинати під імітовані страждання героїв мильних опер? Але головним було й інше – як він, двадцятирічний відмінник бойової та політичної підготовки, кучерявий красень міцної статури та відомий донжуан місцевого масштабу, міг потрапити в обійми лялькоподібної Мірри. І за ці роки, у свої сорок «з хвостиком», перетворитися на стару розвалюху, з єдиним бажанням – виспатися. «Це все, мабуть, через страх, – міркував Роман Олексійович. – Через Свєтку…» Він уперше за багато років згадав своє перше кохання. В пам'яті лишився його солоний присмак, який потім змінився на відчуття огиди й небезпеки, а потім і зовсім стерся – як і не було…

І от тепер беззахисна маленька жінка в темно-синій сукні розбудила його до життя. Він хотів бути потрібним, сильним, здатним до прийняття рішень. Він міг би бути потрібним, якби вона була поруч…

– Що ти сопеш, як сич? – знову донісся до нього голос дружини. – Я питаю, чи дадуть тобі хоч якусь копійку?!

– Справа ще не завершна! – відрізав він.

Мірра помахала перед його носом скрученою газетою:

– Хіба? А що ж тут пишуть? Брешуть? Знову хочеш проциндрити всі гроші на якийсь карданний вал?! Нікчема!

Вона вийшла з кухні, грюкнувши дверима, і навмисне голосно увімкнула телевізор.

Роман ще трохи посидів, потім пробрався у коридор, тихенько накинув на себе куртку і так само нечутно причинив двері. Тепер йому було куди піти. І від цієї думки у нього радісно затріпотіло серце…

* * *

Лана сиділа на дивані в оточенні великих і маленьких подушок, закутана в пістряву «перську» ковдру. У напівтемряві, що завжди панувала у її квартирі, на тлі цієї ковдри та гобелену, що висів на стіні за її спиною, вона скидалася на чорноволосу маленьку дівчинку з картини Врубеля. Роман одразу ж помітив цю схожість. Лана була без свого звичного капелюха, одну сторону обличчя закривала хвиля густого чорного волосся.

Він узяв її маленьку ручку, що зазвичай лежала на її улюбленій подушечці, і сміливо поцілував кінчики пальців. З її уривчастого дихання, яке межувало зі схлипами, він зрозумів, що перед його приходом вона плакала. Це було зрозуміло – фірма припинила свою діяльність і їй, мабуть, тепер буде нелегко…

– Вони зізналися? – ледь чутно запитала Лана.

– Так.

Йому не хотілося згадувати події останніх днів, тим більше, що інформація вже пройшла всіма газетами.

– Вони сказали, навіщо це вчинили? – знову запитала вона.

– Те, що я знаю, відверто кажучи, мене не задовольняє… Але справу закрито, й годі про це… Я втомився…

Він поклав голову на подушечку, що лежала на її колінах. Вона не заперечувала. Роман ясно відчув, як її руки, підібгані коліна та вся постать випромінюють тепло. Головний біль, що мучив його ось уже третій день, раптом відступив. Його пройняли потужні хвилі, очі закрилися самі собою, і внутрішнім зором Роман побачив різнобарвні тунелі. Ті самі теплі хвилі ніби розчинили його в собі й понесли в різних напрямках, але він водночас спостерігав