Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

― Упав мені вранці ніж на підлогу, а це вірна прикмета, що прийде гість…

Може, подумав Антон, той, кого він шукає, теж живе десь поруч, у тумані.

― Власне, ― пробурмотів він, ― я не прийшов задля того, аби ти мені щось пошив…

― То й добре! Будеш мати ще нагоду.

― Мене послав наш Старий. Щоб я знайшов Генріха на прізвисько Кухар. Тільки не знаю, чи живе він тут у Долині, чи ні.

― Генріх, Генріх… Я тут років з десять живу, але такого не пригадую.

Антонові аж похололо всередині. Йому було важко усвідомити, що ця подорож може тривати довше, ніж звичайна оборудка в кравця чи шевця.

― Та ти не журися! Ми все обміркуємо…

― Що ж мені робити?

― Будемо питати. Коли він жив у Долині, то лишив по собі слід. А він жив?

― Так сказав Старий.

― Як він там? Усе ще сидить у кріслі й дрімає?

― Усе ще.

― Звісно, то не наша справа, навіщо йому Генріх на прізвисько Кухар. Мабуть, річ у тому, що послав він саме тебе. Перебирайся до нас, Антоне! Напевно, втомився відчиняти Ворота і дивитися в очі прибульцям?

Антон зітхнув:

― У мене там… Та й виріс я коло Воріт.

― То пусте! Я теж виріс в іншому місці. Перебрався б сюди зі своїми козами…

― А яблуні, сад? ― бовкнув Антон і тут же збагнув, що каже щось дуже смішне.

― Друже мій, ― притулив руку до серця Ян, ― завжди знайдеться клаптик землі, на якому можна посадити сад і збудувати хатину. Людина ― не дерево і не камінь. Вона мусить слухатися власного серця, а не власних звичок. Час від часу я беру в торбину ножиці, голки, нитки і йду мандрувати. Жити ― це потреба рухатися. Коли ми сходимо Притулок з краю в край, тоді й покинемо його.

― Я знаю, ми повертаємось у той світ, з якого вийшли.

― Оце вже ні! ― помахав застережно пальцем Ян. ― Ми не потрапляємо до того самого світу. Нас так довго у ньому не було, що він нам уже не належить. Він не впізнає нас, а ми ― його. Це ― місце, де закінчується наша мандрівка. Ніхто, наскільки мені відомо, не хоче бути безсмертним. Навіть боги вмирають, тільки про це людині з її куцим віком не відомо. Треба знати своє місце…

…Цілих два дні ходили Антон з Яном Долиною, шукаючи слідів Генріха. Швець Арістід, якого Антон теж знав, зауважив, що іноді людина, розпочавши нове життя, обирає собі інше ім’я. Можливо, колишній Генріх живе тут, не бажаючи озиватися на старе ім’я. Антон геть розгубився. Якби не зима, він би легше сприйняв те, що про Генріха нічого не відомо, і пішов би далі з Яном. Але кравець ніколи не подорожував такої пори, та й хіба Антон міг його просити? Невдачі супроводжували його на початку шляху. За два дні Антон перебачив усякого люду, гостинного і не дуже, що осів у Долині, зайнявшись якимось ремеслом, але під личиною теслі, шевця чи мельника завжди ховалося щось більше. Усе це були ті, котрі увійшли колись через Східні Ворота Притулку і пам’ятали, що їх об’єднувало. Не всі прибульці осідали в Долині, не всі зупинялися тут на довше. Можливо, Генріх прожив тут місяць чи півроку. Не кожному підходить сільське життя, не кожному до снаги зводити очі до неба, очікуючи від нього дощу чи сонця, тремтіти над кожною рослиною, збирати яблука раз на два роки, а сливи ― раз на сім, бо ці древа так родять. Усе це Антон розумів і, обійшовши все село, побачив, що людей тут об’єднує не лише те, звідки вони прийшли, а й велике терпіння. Бо ніщо так не виховує терпіння, як праця на землі. Тому Антон нічого не довідався про Генріха, який мав інші вподобання, так само, як про Лікаря. Той навіть не заходив до села ― серце в Антона болісно стислося, адже на долю мандрівника взимку випадають важкі випробування, У Долині жило кілька родин з дітьми, хоч у Притулку діти не народжуються. Антон завжди розгублювався перед дітьми. Такі маленькі, тендітні, вони подолали пустелю і ніколи про це не зможуть забути. Діти Притулку не давали уявлення про те, якими мають бути справжні діти. Так само жінки не давали уявлення, якою має бути жінка. І що найбільше вразило Антона ― це те, що, пройшовши Через Східні Ворота ― місце, яке сяяло усіма барвами веселки для знедолених, ці люди ставали якимись надто буденними, тихими. Вони почувалися в безпеці, однак не жили, а ніби вдавали, що живуть. У них ніби згас вогонь. Ян наче відчув розчарування Антона, коли сказав:

― Маленька станція на великому шляху, ось що таке наша Долина. Хіба може піщинка розповісти про гору? Якби ти взяв у дорогу не лише ім’я, а й інші прикмети того Генріха: які в нього очі, постава, що він любить, а що ні, ― тобі було б легше розпитувати про нього.

― Мені спочатку здавалося, що цього досить, ― зітхнув Антон. ― А що буде, якщо я його не знайду?

― Знайдеш, але чи того самого? ― засміявся Ян.

― Усе видавалося мені дуже простим: я гадав, що у Притулку люди знають одне одного.

― Ми йдемо від простого до складного, а потім знову ― до простоти. Це так само, як поставити речі на свої місця. Мені здається, що ти надто довго гасив у собі потяг до пізнання. Скажи мені, що тебе тримає коло Східних Воріт? Чи не гординя? Чи ти часом не уявив себе Хароном? Це, звісно, не надто приємне місце… Особливо для тих, хто чекає, коли йому відчинять двері. А ну ж, не відчинять, або примусять вивернути кишені й душу? Я, наприклад, думав, що Притулок ― це синонім смерти. Щоправда, потім побачив, що сюди потрапляє далеко не кожен. Ти будеш виглядати, як усі твої попередники, якщо, звісно, не залишиш Воріт раніше.

― Я ще про це не думав. ― відказав Антон. ― Для цього, певно, варто подивитися на Ворота з іншого боку. Мене завжди цікавило, що відчувають люди, коли переступають поріг Притулку. Намагався вгадати, чого вони чекають від мене. яким хочуть бачити. Я й справді трохи стомився. Тут я не відчуваю себе Писарем Східних Воріт.