Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— зашморгали носами і заходилися нишпорити по кишенях, шукаючи носових хустинок, яких, ясна річ, там ніколи не було. Коли пошуки не принесли очікуваних знахідок, дітлахи повстромлювали голівки матері у коліна і розревлися, витираючи очі і носи просто її сукнею. Місіс Берд затулила обличчя хустиною. Тітонька Діна, не витираючи сліз, що котилися по її чорних щоках, голосно, мов на молитовному зібранні, повторювала: «Господи! Змилуйся над нами!» Старий Каджо корчив неймовірні гримаси і час від часу палко приєднувався до вигуків тітоньки Діни. А наш сенатор, будучи державним діячем, не міг відкрито, як прості люди, плакати, тож вимушено повернувся до усіх спиною, втупивши погляд у вікно, відкашлявся, протер окуляри і демонстративно висякався. Це здивувало би будь-кого зі знайомих цього пана, якби вони стали свідками такої сцени.

— Чому ж ти стверджуєш, що твій господар хороший? — раптом вигукнув він, ковтнувши сльози, які стискали йому горло.

— Я завжди так казатиму! Вони обоє хороші, але… Так склалися обставини. Господар уліз у великі борги і, повністю залежачи від однієї поганої людини, був змушений йому поступитися. Я чула, як вони про це розмовляли з господинею, як вона заступалася за рабів, але господар сказав, що вже запізно, всі папери вже готові і передані тій людині. Тоді я взяла дитину і втекла з дому. Я все одно не житиму без нього, він один наповнює моє життя змістом.

— А чоловік у тебе є?

— Так, але у нього інший господар, дуже злий і жорстокий. Він не відпускав чоловіка до мене, мучив його, погрожував продати на Південь… Із ним ми, мабуть, ніколи вже не побачимося…

Неуважний свідок цієї розповіді міг би подумати, що жінці байдуже до чоловіка, що розлука не тривожить її, — так спокійно вона про це говорила. Але її тривожні смутні очі виказували протилежне.

— Куди ж ти тепер, бідолашко? — запитала місіс Берд.

— До Канади… Але де вона — я не знаю. Чи далеко звідси? — і вона довірливо глянула на місіс Берд.

— Нещасна! — вихопилося у господині дому.

— Напевно, дуже далеко?..

— Далі, ніж ти собі уявляєш, — чесно відповіла місіс Берд. — Але ми постараємося тобі допомогти. Ді, постели їм у своїй кімнаті. До ранку ми щось придумаємо. А ти, голубко, не журися, спокійно спи, набирайся сил і покладайся на Господа — він тебе захистить.

Місіс Берд із чоловіком повернулися до вітальні. Вона сіла у крісло-гойдалку і, повільно погойдуючись, задумливо вдивлялася у камін. Містер Берд міряв кроками кімнату і бурмотів собі під ніс:

— От ситуація, що ж робити?

Нарешті він зупинився і заявив дружині:

— Ось що, моя люба, їй доведеться покинути наш дім сьогодні ж. Цей работорговець заявиться тут не пізніше завтрашнього ранку, він часу не гаятиме. Якби вона була сама — ще якось би викрутилися, сховали б, поки він не піде, але ж дитина… Його не зв’яжеш і рота не затулиш: висунеться у вікно чи у двері — і все, пиши пропало! А якщо їх знайдуть у моєму домі? Ні! Вирішено, їм треба вирушати звідси нинішньої ночі!

— Вночі? Та як же, куди?

— Я знаю куди, — сказав сенатор, беручись за чобіт. Натягнувши один до половини, він обома руками обхопив коліно і тривожно замислився: — Неприємна справа! — І він продовжив натягувати чобіт, а тоді взявся за другий, зосереджено вивчаючи візерунок на килимі. — Але допомогти таки треба, хай йому грець! — Містер Берд швидко взув другий чобіт, випростався й підійшов до вікна.

Місіс Берд була дуже тактовною і ніколи б не дозволила собі штрикнути когось докором «Ага! Я ж казала!» І тепер вона не зраджувала своїй миролюбній натурі, хоча її серце вистукувало таки тріумфально. Їй кортіло дізнатися, куди поведе чоловік цих людей, проте вона вирішила дочекатися, поки він, господар становища, сам поділиться із нею своїми планами.

— Бачиш, у чім річ, — заговорив нарешті містер Берд, — один із моїх давніх клієнтів, Ван-Тромп, відпустив усіх своїх рабів на волю, поїхав геть з Кентуккі і придбав собі обійстя приблизно за сім миль звідси, вгору за течією. Це десь у лісі, туди ніхто не навідується без потреби, та й знайти його не так і просто. Там вони будуть абсолютно убезпечені. Але погано, що вночі її туди ніхто не зможе повезти, окрім мене.

— Чому? У нас же є Каджо! Він чудовий кучер.

— Так і є, але доведеться двічі перебиратися через річку вбрід, а це небезпечно. Я не раз їздив там верхи і добре знаю це місце. Вирішено, їду. Нехай Каджо десь опівночі приготує коней, але без зайвого шуму, а я сам її відвезу. Потім він проведе мене до найближчого готелю, де можна перехопити нічний диліжанс на Колумбус, і все виглядатиме так, ніби я прибув просто з дому. А зранку мене побачать на засіданні… Але як же я там почуватимусь після цих подій! Та нічого не вдієш, якось протримаюсь.

— Ти прислухався до голосу серця, Джоне, — ніжно сказала місіс Берд, кладучи свою крихітну долоньку на руку чоловіка. — Я ж тебе знаю краще, ніж ти сам.

На очах у жіночки зблиснули сльози, і вона була такою красивою у цю мить, що сенатор подумав: «Який же я все-таки мудрий, якщо мною пишається таке миле створіння!» Що ж йому залишалося робити? Хіба піти і дати розпорядження щодо екіпажу. І він пішов. Та, не дійшовши й до дверей, повернувся до дружини і нерішуче промовив:

— Не знаю, як ти до цього поставишся, Мері, але у нас у комоді стільки речей нашого… Нашого маленького Генрі… — не договоривши, містер Берд різко крутнувся і вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.

А його дружина повільно увійшла до кімнати поруч зі спальнею, засвітила на комоді свічку і, діставши зі скриньки ключа, відімкнула верхній ящик і гірко задумалася. Обидва хлопчики, які хвостиком ходили за нею, мовчки спостерігали, що робить мама.

Мати, яка зараз читає цю книжку, а в твоєму домі нема скриньки або ящика, доторкнутися до яких для тебе означає те саме, що розрити маленьку могилку? Якщо ні, то ти навіть не уявляєш собі, яка ж ти щаслива!

Місіс Берд нерішуче висунула шухлядку. Там лежали найрізноманітніших фасонів курточки, фартушки, стосики дитячих панчішок і навіть пара витертих на носочках черевичків, дбайливо загорнутих у папір. Поряд із одягом — іграшки: коник, візок, дзиґа і м’ячик. Усі ці пам’ятні речі безліч разів були омиті материнськими сльозами. Місіс Берд присіла на стілець і, закривши обличчя руками, знесилено заплакала. Сльози