Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Стривай, Петрусю, а що ж він пише в тій заяві?
— Ти думаєш, я знаю? Я не знаю! Я сам тієї заяви не читав, але бачив, як Тиктор віддавав її Коломійцю.
— Коломійцю? Микиті? Але з чого ти взяв, що саме на мене заява?
— А от послухай! Я вчора прибіг до Микити за журналом, а біля нього Тиктор. Чую, він каже Коломійцю: «Ти розумієш, Микито, я не хотів встрявати в цю брудну історію, але совість робітничого хлопця не дозволяє мені стояти осторонь. Справа це важлива. Словом, я тут усе виклав у заяві. Ти прочитай. Не знаю, — каже, — яка твоя думка, а мені здається, що Манджуру за це треба неодмінно вигнати з комсомолу. Такі люди тільки плямують нашу славну організацію».
— І ти сам чув, що Тиктор моє прізвище назвав?
— Я не глухий, Василю… І от, розумієш, дає Микиті аркуш. Я що? Хотів заглянути, а Тиктор помітив, рукою затулив аркуш і каже: «А вам що, молодий чоловіче, потрібно? Ваш номер вісім; коли треба буде, тоді й попросим!» Я туди-сюди, взяв журнал і пішов.
— І не прочитав?
— А як же я міг?.. Слухай, Василю, — квапливо, заглядаючи мені в очі, сказав Петрусь, — а ти такого, знаєш, підозрілого, нічого не зробив за останній час?
— Що я міг зробити? Чудний ти, Петрусю!
— Ну, мало хіба… Може, рекомендацію написав якомусь чужакові?
— Та я, як поручився минулого року за Бобиря, нікому відтоді більше і не давав.
— А в Харкові?
— Що в Харкові? Та я ж розповідав тобі, як там усе було.
— Але, може, ти там що-небудь таке вчинив?
— Що я міг вчинити поганого? Дивно!
— Ну, таке… може, набузив де-небудь… або напився, не дай бог, або потиличника дав кому… А може, вітрину розбив у магазині?
— Та що ти, Петрусю! Я ж не Тиктор… Флячки на базарі у спекулянтки їв — це вірно, обікрали мене, ну «Акули Нью-Йорка» — картину американську — дивився, і надала ж мені лиха година, а більше нічого такого.
— Ні-ні?
— Ні-ні!
— Цікаво, чого ж цей чубатий до тебе причепився?
— Не знаю.
— Слухай, Василю, — сказав Маремуха урочисто, — підійди до Микити та так прямо і запитай його: «В чому мене обвинувачують?»
— До Микити?.. А чого мені йти до Микити? Навмисно не піду. Коли я перший буду допитуватись, вийде, що я винуватий і боюсь чогось. А чого мені боятися? Смішно!
— Так, може, ти й маєш рацію… — протяг Маремуха.
— Ти, якщо хочеш, можеш запитати, Петрусю.
— Думаєш, не питав? — швидко обізвався Петро. — Питав… Яшко пішов, а я — до Микити. «Що це, — кажу, — за кляузу тобі Тиктор вручив?» — «Та так, — відповідає Коломієць, — обвинуваченнячко одно, крупного калібру». Я кажу: «Щь ж це за обвинувачення таке, скажи, Микито?» — «Та заява одна політичного характеру на Манджуру подана, — говорить Микита. — Але поки що, — каже, — Маремуха, давай помовчимо про це. Без зайвої балаканини. До засідання бюро держи язик за зубами!» Ну, я тоді, розумієш, і причепився до Микити: «Значить, — кажу, — щось дуже важливе, еге ж?» — «Як тобі сказати, — говорить мені Коломієць, — каверза у нас невидана. А взагалі, все це зразок людської підлоти!»
— Що, що? — перепитав я Маремуху.
— Зразок людської підлоти!
— Це він про кого? — спитав я, і голос мій затремтів.
— А я, думаєш, зрозумів? Ти ж знаєш нашого філософа! Він любить такі слівця, незрозумілі… І все-таки я тобі раджу: поговори з ним особисто.
— Ну, знаєш, не зможу!..
У столярню дуже не до речі вбігла Галя Кушнір. Вона була в синьому, до колін, спецхалатику, а волосся пов’язала голубенькою у білу горошину косинкою.
Останнім часом на неї все частіше стали задивлятися інші хлопці, і я переживав дуже. Хтось помітив це і написав крейдою над ковпаком кузнечного горна: «Василь Миронович Манджура страждає по Галі Кушнір — жах як!» Під цим написом було намальовано серце, більше схоже на нирку, щоправда. Воно було проколоте стрілою, і з нього витікав струмінь крові, густий, сильний, наче струмінь чавуну, який біжить по жолобу з вагранки. Напис цей, поза всяким сумнівом, підривав мій авторитет члена бюро осередку серед інших хлопців. Адже це дуже погано, коли твої особисті переживання виносяться на загальне обговорення: «Кохання повинне бути… найбільшою таємницею в світі!» — визубрив я напам’ять і навіть записав у себе в блокноті рядом з конспектом по політграмоті фразу з одного прочитаного роману. Коломієць, перевіряючи наші конспекти, натрапив на цей запис і запитав: «Це звідки ти видрав, Василю, таке міщанство?» Я не наважився відразу сказати, що цю фразу говорив якийсь царський генерал, і почав виправдовуватися. «Все одно — забобон!» — відрубав Микита, і довелося мені вирвати сторінку з блокнота. Але й цей напис над кузнечним горном я б пережив і кохав би Галю Кушнір, як і раніш, коли б не її власна поведінка.
Вона стала на бік Тиктора в історії з Францом-Йосифом! Сказав я їй, що Тиктор обізвав мене «монархістом», а Галя відповіла байдуже:
— А ти думаєш, годиться комсомольцеві відтворювати зображення тиранів і деспотів?
— Так я ж для практики. Ех, Галю! — сказав я докірливо, гадаючи, що вона згодиться зі мною.
А Галя Кушнір замість цього сухо так, наче я був для неї чужий, сказала:
— Для практики ти міг би якусь пташку заформувати. От у тата є письмове приладдя з мідним яструбом. Сказав би мені — відгвинтила б і принесла тобі для моделі.
— Спасибі тобі велике… Іншому комусь будеш приносити! — відповів я грубо, і на цьому наші особисті стосунки закінчилися.
Правда, дещо в глибині душі лишилось і в мене, і в неї. Ми не могли розмовляти спокійно і при зустрічах ніяковіли.
Оце й зараз, побачивши мене біля Петрусевого верстата, Галя зам’ялась, але потім, переборюючи зніяковіння, все-таки підійшла. Ледь помітний рум’янець з’явився на її щоках.
— А тебе, Василю, хлопці у дворі згадують, — сказала Галя. — Кажуть, Тиктор на тебе заяву якусь подав і хвалиться всім, що тобі погано буде. Що ти накоїв, га, Василю?
— Я? Накоїв?.. Я нічого не накоїв!
— А чому ж заява?
— Піди його запитай.
— Та він не признається. Каже, до бюро цього не можна розголошувати. Але все-таки, раз у церкві дзвонять, значить…
— Мені плювати на його заяву! І твоя церква тут ні до чого! — випалив я Галі. — Нехай хоч десять кляуз напише, я нічого такого не робив!
— А ти з Коломійцем говорив? — спитала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.