Читати книгу - "Фламандська дошка"

— А якщо підтвердиться найгірше?

Сесар озвався не одразу.

— У такому разі, як на мене, існуватимуть лише дві можливості: утекти або й далі рухатися вперед. Маючи перед собою таку дилему, я волів би утекти, але не треба надавати цьому великого значення. Знаєш, якби я поставив це собі за мету, то зрештою зробився б неабияким страхополохом.

Хулія, схрестивши руки на потилиці, під волоссям, розмірковувала вголос, дивлячись у ясні очі антиквара.

— Ти насправді втік би, не дізнавшись, що відбувається?

— Насправді. Сама знаєш, цікавість занапастила кота.

— А пам’ятаєш, чого ти навчав мене, коли я ще була маленькою дівчинкою?.. «Ніколи не виходь з кімнати, не перевіривши всі шухляди».

— Так, але тоді ніхто не підсковзнувся у ванній.

— Ти облудник. У глибині душі ти аж помираєш із цікавості, так тобі кортить дізнатися, в чому тут справа.

Антиквар докірливо подивився на неї.

— Казати, що я помираю, голубонько, за таких обставин просто моветон… Чого б я аж ніяк не хотів, так це померти, а надто тепер, коли я вже майже старий і чарівні юнаки полегшують мені тягар мого похилого віку. Так само я не хочу, щоб померла ти.

— А якщо я вирішу рухатися далі, поки не дізнаюся, що відбувається навколо цієї картини?

Сесар закусив губу, а його погляд блукав, наче всім своїм виглядом він показував, що навіть не припускає такої можливості.

— Чого б ти мала так вчинити? Назви мені бодай одну поважну причину.

— Заради Альваро.

— Для мене це не причина. Альваро вже не важив для тебе так багато, я достатньо знаю тебе, щоб бути певним цього… До того ж ти сама розповідала, що в цій справі він вів не зовсім чесну гру.

— Тоді заради мене самої, — Хулія визивно схрестила руки на грудях. — Зрештою йдеться про мою картину.

— Слухай, а я гадав, ти перелякалася. Ти ж сама казала.

— Авжеж, перелякалася. От-от обкаляюся від страху.

— Розумію, — Сесар сперся підборіддям на зчеплені пальці — на одному з них виблискував топаз. — Насправді, — додав він після недовгих роздумів, — ідеться про пошуки скарбу. Адже саме це ти хочеш сказати, еге ж?.. Як у старі часи, коли ти була маленьким упертим дівчам.

— Як у старі часи.

— Який жах. Ти і я?

— Ти і я.

— Ти забула про Муньйоса. Адже ми внесли його до списку команди і взяли на борт.

— Маєш рацію. Звісно, Муньйос, ти і я.

Сесар посміхнувся. В його очах спалахнули веселі вогники.

— Що ж, доведеться навчити його піратської пісні. Навряд чи він її знає.

— Навряд.

— Ми збожеволіли, дівчинко. — Антиквар пильно подивився на Хулію. — Ти розумієш?

— Байдуже.

— Це не гра, люба… Цього разу — не гра.

Хулія незворушно витримала його погляд. Вона й справді була дуже вродливою — з оцим рішучим блиском в темних очах, що його віддзеркалювало люстро.

— Байдуже, — стиха повторила вона.

Сесар вибачливо похитав головою. Тоді підвівся, і жмут сяйливих ромбів зісковзнув по його спині на підлогу, до ніг дівчини, а тим часом антиквар попрямував у глиб зали, до свого кабінету. Кілька хвилин він вовтузився біля вмурованого в стіну сейфа, схованого за старим малоцінним килимом, що являв собою не надто вдалу копію «Дами з єдинорогом». Потім повернувся з невеличким згортком у руці.

— Тримай, принцесо, це тобі. Мій подарунок.

— Подарунок?

— Саме так. Бажаю щастя, хоч сьогодні і не день твого народження.

Здивована Хулія розгорнула поліетиленову плівку, потім промаслену ганчірку і зважила на долоні маленький пістолет із хромованого металу із перламутровим руків’ям.

— Це «дерінджер» — він такий старий, що ліцензія на зброю тобі не потрібна, — пояснив антиквар. — Однак працює, як новий, і стріляє кулями сорок п’ятого калібру. Пістолет зовсім невеличкий, тож можеш носити його в кишені… Якщо цими днями хтось наблизиться до тебе або вештатиметься біля твого дому, — антиквар пильно глянув на неї, в його стомлених очах не було й натяку на жарт, — зроби мені таку ласку, витягни цю забавку й продіряв йому голову… Пам’ятаєш? Наче сам капітан Гак.

Повернувшись додому, Хулія протягом півгодини мусила відповідати на три телефонні дзвінки. Першою зателефонувала Менчу, стурбована прочитаною в газетах новиною. За словами галерейниці, в усіх повідомленнях ішлося тільки про нещасний випадок. Хулія пересвідчилася, що смерть Альваро залишила приятельку байдужою; єдине, що її хвилювало, це можливі ускладнення, здатні негативно вплинути на домовленості з Бельмонте.

Другий дзвінок став для Хулії цілковитою несподіванкою. Пако Монтегріфо запрошував її повечеряти сьогодні разом і поговорити про справи. Хулія погодилась, і вони домовилися зустрітися о дев’ятій в «Сабатіні». Поклавши слухавку, дівчина замислилася, намагаючись знайти пояснення такій несподіваній зацікавленості з боку аукціоніста. Якщо йшлося про ван Гюйса, той мав би переговорити з Менчу або призначити зустріч їм обом. Саме це Хулія сказала йому під час телефонної розмови, однак Монтегріфо не забарився розтлумачити, що йдеться про справу, яка стосується лише їх двох.

Дівчина думала про це, поки перевдягалася, і потім, коли запалила сигарету й вмостилася перед картиною, наміряючись продовжити знімати старий шар лаку. Вона встигла кілька разів доторкнутися ватним тампоном до дошки, коли телефон, що стояв поряд, на килимі, задзвонив утретє.

Хулія смикнула дріт, підтягнувши апарат ближче до себе, і зняла слухавку. Протягом наступних п’ятнадцяти — двадцяти секунд, хоч як уважно вона вслухалася, Хулія не почула нічого у відповідь на своє кілька разів повторене «алло», яке вона вимовляла з дедалі більшим роздратуванням, поки врешті-решт сполохано не замовкла. Дівчина посиділа ще кілька секунд, затамувавши подих, а тоді поклала слухавку, відчуваючи, як на неї раптовою хвилею накочується темний, незбагненний жах. Вона подивилася на апарат, що стояв на килимі, наче це була якась чорна лиснюча отруйна твар, і несамохіть здригнулася, зачепивши ліктем і розливши слоїк зі скипидаром.

Цей третій дзвінок не давав їй спокою. Тож коли подзвонили в зачинені двері, Хулія залишалася так само незрушно сидіти в іншому кінці помешкання, втупившись у них, і зреагувала лише після того, як подзвонили втретє. Вийшовши вранці з антикварної крамниці, дівчина десяток разів заздалегідь глузувала подумки з того, що вчинила наступної миті. Втім, їй зовсім не хотілось сміятися, коли, перш ніж відчинити двері, вона затрималася на якусь мить, щоб дістати із сумочки невеличкий «дерінджер», звести курок і покласти зброю до кишені джинсів. Хай там як, а її не залишать лежати мокрою у ванній.

Муньйос обтрусив воду з плаща й ніяково закляк у передпокої. Через дощ його волосся прилипло до голови, з