Читати книгу - "Диваки і зануди"

Так дивно було лежати поруч і відчувати одне одного. Його шкіра обпікала мою.

— Щось я ніяк не можу допетрати, — промурмотів він.

Я провела долонею по його сухій чуприні.

— Стерво, — прошепотіла я в подушку.

— Чуперадло, — тут же відповів він.

— Вилупок, — засміялась я.

— Дурбело, — буркнув він і обняв мене.

Я притулилася до нього ще ближче. Власне, мені хотілося сказати йому, що він мені подобається. Але з цим краще почекати. Я боялася, що в той момент на мене нападе гикавка. Тож ми лежали й чекали. І нам було так приємно чекати й слухати, як у кутку потріскувала груба, посвистувала гасова лампа й хрускотіли стіни.

Невдовзі мало світати.

Тринадцятий розділ

у якому мені перепадають бажані поцілунки,

я викидаю геть чоловічі труси,

у Плиски відвисає підборіддя,

а на ґанку мене чекає звір

— Не хочу! — закричала я.

Він схилився наді мною майже лицем в лице і поклав руки, обсипані ластовинням, на горбики моїх грудей.

— Не коверзуй, — сказав він. — Чого ти?

— Просто не хочеться, — сказала я з викликом.

Передранішнє світло цідилося у віконце, обсноване павутинням із дохлими мухами та комарами, проникало крізь завихрену хмару кіптяви, пилу та хтозна-колишнього диму і фарбувало дощаті стіни в романтичний рожевий колір. Навіть Ісак здавався рожевим.

— Будь ласка… — вмовляв він.

— Не тепер, — відповіла я. — Ще ні.

О, якби можна було ніколи не вставати! Я ще не зовсім прочумалася, щоб знов відчувати холодне повітря. Груба вичахла. А мені хотілося й далі лежати, притулившись животом до Ісакової спини і переплівши свої ноги з його під цим смердючим старим покривалом, що правило нам за ковдру.

Я схопила його за скуйовджену чуприну й повалила вниз, на розкладачку, пружини якої жалібно заскрипіли. Він упав на бік, і я вткнулася йому носом у пахву під рукою, як любив тицятися Кільрой.

— Ти мені подобаєшся, — видихнула я.

Ну от і сказала. Заривши голову в цю ніжну западинку, як страус. Я не наважувалася на нього глянути.

— Перестань! Хай тобі чорт, не лоскочи! — засміявся він і крутнувся так, що смердюче покривало сповзло додолу.

Він лежав і не ворушився. Поклавши свою руку мені на живіт. Вона була схожа на якесь голе звірятко. Я нерішуче погладила його руку, побоюючись, що він будь-якої миті скочить на рівні й покине мене саму. Вночі він був сам не свій від холодної води і втоми. Власне, йому не було коли звикнути до того, що я дівчина! А може, він лише прикидався? Як-не-як, а я не дала йому шугнути під воду, поки наспів човен із хлопцями. Може, він просто мені вдячний?

— Ти не повинен лишатися тут, якщо не хочеш, — сказала я. — Я тебе не силую!

А сама тримала його за руку.

— То відпусти мене, — сказав він.

Я здригнулася і відпустила руку, ніби мене хтось ударив.

Однак він не пішов, як я думала. Він узяв обома руками мою голову й обережно, майже святобливо, поцілував у кінчик носа.

— Дивачка, — мовив він. — Але ти мені теж подобаєшся. Хоч усе це так химерно.

— Я згодна, — мовила я.

І ми поцілувалися по-справжньому. Щоправда, не засовували язиків у рот і не кусалися під репет Ульфа Лундела, від якого закладало вуха. Єдине, що нам було чути, то це лиш те, як надворі хлюпала об каміння вода, як щебетали у кущах ранні пташки і як у скронях нетерпляче вистукувала кров.

Я поклала голову йому на груди і кинула погляд на його відстовбурчені пальці. Член у нього між ногами набубнявів і став схожий на таку собі надувну дитячу цяцьку, яка пищить, коли на неї надавити. Він був вигнутий кумедною дугою у формі чималого рогалика, порожевілого при вранішньому світлі.

— Ти його відморозив! — сказала я і доторкнулася до його члена. — Глянь! Він геть закоцюб!

Ісак зніяковів і перевернувся на живіт.

— Дуреписько, — приязно буркнув він. — До речі, нам уже пора йти. Ніхто не знає, де ми поділися.

От чорт! У мене це геть вилетіло з голови.

Мені треба було зайти додому, щоб перевдягнутися перед школою.

Ми понатягали на себе напівсухе вбрання, замкнули двері Криївки й рушили додому. Ми пленталися мовчки, тримаючись за руки. Після вчорашнього боліло все тіло. Тепер, коли озеро блищало на сонці і ледь рябіло від легкого вранішнього бризу, годі було повірити, що всього кілька годин тому там вирувала бурхлива стихія чорної, немилосердної, крижаної води. За ніч воно також змінилося, стало інше — так само, як і я.

На небі не видно ані хмаринки. Їх порозганяли своїми крилами демонята, як пролітали мимо. Досі відчувалася прохолода. Але, мабуть, невдовзі потепліє.

Після цієї дошкульної весни нарешті таки має встановитися тепло. Я відчувала, як уже квіти, дерева і рослини прагнуть випустити пагінці та пуп’янки, укрити землю листям, схожим на мереживо зелених метеликів, і зацвісти білим, жовтим та блакитним квітом. Навіть прибережне каміння немовби ожило.

Піднявшись пагорбом до сміттєзвалища, ми розійшлися.

— Бувай, побачимось у школі, — сказала я. — Треба тільки перевдягнутися.

Годинник уже показував далеко за восьму, коли я мчала з пагорба вниз. Усе в мене під колесами співало, побрязкував ланцюжок. Мамин старенький велосипед марки «Полярна зірка» був пофарбований у рожевий, білий і жовтий кольори. Він неабияк пасував до моєї сукні.

Мені довелося добряче покопатися в шафі під сходами. Там лежали жужмом мої речі. Відколи ми переїхали, я так і не знайшла часу їх розібрати. Окрім того, поки я була Симоном, то не відчувала великої потреби в сукнях, спідницях та блузках. Зрештою я вибрала рожеву сукню з ґудзиками у формі манюніх пластикових полуничок, з буфами і мереживним комірцем. На шию я наділа золоте сердечко, яке мені подарували бабуся й дідусь, коли я народилася. Сьогодні ж усе-таки було мовби друге моє народження. Потім я взула коротенькі білі чобітки. А насамкінець напахтилася маминими парфумами, нафарбувала губи під колір сукні рожевою помадою і підмалювала чорним вії.

От і все. Я глянула на себе в дзеркало і ледве впізнала. Ще б пак! Я ж звикла бачити там хлопця — єхидного прихильника важкого року, яким я стала.

І ось я знов вирядилася, але вже дівчиною. І мене чи не так само лякала ця дівчина з помитими косами, з вдаваною усмішкою та підмальованими очима, що дивилася