Читати книгу - "Данина Каталонії"

вишень. Купання в річці перестало бути мукою, а перетворилось на досить приємне заняття. У вирвах від вибухів мін навколо Торре Фаб’єн виднілися рожеві пуп’янки диких троянд. За лінією фронту можна було зустріти селян з трояндами за вухом. Увечері вони із зеленими сітками виходили полювати на перепілок. Розкидали сітку на траві, лягали й кричали, імітуючи самицю перепілки. На цей крик зліталися перепели, а вже коли самець опинявся під сіткою, в нього кидали камінець, щоб сполохати. Він злітав і заплутувався в сітці. Чесно кажучи, мені здалося несправедливим, що ловлять лише самців.

Тепер поруч з нами був загін андалусійців. Я достоту не знаю, яким чином вони потрапили на фронт. Дехто пояснював це тим, що вони так швидко тікали з Малаги, що забули зупинитись біля Валенсії, проте цю інформацію поширювали тільки каталонці, для яких андалусійці були напівдикунами. Андалусійці насправді були неуками, лише небагато з них уміли читати і не знали навіть того, що знає кожен іспанець, — до якої політичної партії вони, власне, належали. Вони думали, що вони — анархісти, однак не були у цьому впевнені. Можливо, вони були комуністами. Андалусійці — вперті, неотесані вівчарі чи прості робітники з оливкових гаїв, із засмаглими на палючому сонці далекого півдня обличчями. Вони нам стали у пригоді, оскільки майстерно володіли мистецтвом робити самокрутки з іспанського сухого тютюну. Сигарет більше не видавали, проте у Монфлориті можна було часом купити тютюн найдешевших сортів, який радше скидався на полову. Цей тютюн мав непоганий запах, але був настільки сухим, що навіть, якщо вдавалося скрутити цигарку, вміст негайно висипався і в руках залишався лише папірець. Слід віддати належне андалусійцям — вони уміли скручувати чудові цигарки, вправно підгортаючи кінці.

Двоє англійців перегрілися на сонці й лежали тепер із сонячним ударом. Яскраві спогади про той період — полуденна спека, мішки з піском, які тягав на плечах, що вже встигли обсмалитись на сонці, одяг і взуття, які перетворилися на дрантя, постійні бої з мулами, які доправляли нам провізію й не боялися пострілів гвинтівок, зате шаленіли від страху, коли в повітрі розривалася шрапнель, комарі (які тільки оживали після зими) й пацюки, які зжирали навіть шкіряні паски й підсумки для набоїв. Знову нічого не відбувалось, якщо не брати до уваги кількох жертв снайперських куль, хаотичного артилерійського вогню та повітряних нальотів у районі Уески. Нарешті дерева вкрились рясним листом, і ми змогли зробити платформи для снайперів на тополях, що росли вздовж лінії фронту. З іншого боку від Уески бої стихали. Так і не спромігшись перекрити дороги на Хаку, анархісти зазнали великих втрат. Вони змогли лише облаштувати поблизу свої позиції й тримати дорогу під кулеметним вогнем так, щоб не могли їхати машини. Проте, скориставшись майже кілометровою западиною, фашисти спорудили в ній своєрідну дорогу, якою могла рухатись певна кількість вантажівок. Дезертири повідомляли, що в Хуесці повно боєприпасів, проте обмаль їжі. Було, одначе, очевидно, що місто так просто не здасться. Маючи п’ятнадцять тисяч погано озброєних солдатів, його, мабуть, неможливо було захопити. Пізніше, у червні, уряд перекинув війська з Мадридського фронту і зосередив біля Уески тридцять тисяч бійців, а також величезну кількість літаків. Та все ж місто не здавалося.

Пробувши на фронті сто п’ятнадцять днів, які мені тоді здавалися найбезглуздішим періодом мого життя, я нарешті отримав відпустку. Я доєднався до лав ополченців заради боротьби з фашизмом, але досі я взагалі майже не воював, а просто існував як пасивний об’єкт і нічого не робив, хіба проїдав харчі, мерз і недосипав. Можливо, така доля більшості солдатів у переважній більшості воєн. Проте зараз, озираючись назад, я не шкодую, що був там. Шкодую лише про одне — що недостатньо добре прислужився урядовим військам. Проте з особистого погляду — з погляду мого особистого розвитку — ті три-чотири місяці були не такими вже й безглуздими, як мені здавалося. Цей період став такою собі перервою в моєму житті, геть не схожим на все те, що я робив раніше і робитиму далі, а ще я навчився багатьох речей, яких інакше ніколи не пізнав би.

Увесь цей час я був ізольований від зовнішнього світу, на фронті так завжди стається. Насправді я мав лише невиразне уявлення про те, що відбувалося навіть у Барселоні, й перебував серед людей, яких узагальнено можна було назвати революціонерами. Причиною цього була система організації ополченців, яка до червня 1937 року на Араґонському фронті залишалася незмінною. Робітниче ополчення, утворене профспілками з людей, що мали приблизно схожі політичні погляди, мало на меті спрямувати в єдиний потік найреволюційніші настрої всієї країни. Я більш-менш випадково потрапив до єдиної у всій Західній Європі спільноти, де вважалися нормою політична свідомість та зневіра у капіталізм. На Араґонському фронті перебуваєш поміж сотень тисяч людей, не всі з яких робітники, проте всі живуть в однакових умовах, сповідуючи принцип рівності. Теоретично це був чудовий принцип, який на практиці майже таким і залишався. Не помилюся, якщо скажу, що ми утверджували засади соціалізму, точніше, жили в атмосфері соціалізму. Багато звичних спонук цивілізованого життя — снобізм, жага грошей, страх перед начальником тощо — просто перестали існувати. Зник звичайний суспільний поділ на класи. Певен, що у меркантильній Англії таке було б неможливим. Тут були лише селяни й ми, і ніхто нікого не пригноблював. Звичайно, така ситуація не могла залишатися незмінною. Це був тимчасовий і локальний етап велетенської гри, що розгорталася тепер у всьому світі. Проте він тривав досить довго, щоб справити певний вплив на всіх, хто його пережив. Хоч би як ми тоді все проклинали, пізніше усвідомили, що торкнулись чогось важливого й досі незнаного. Ми жили у громаді, де людям була більш притаманною надія, аніж апатія та цинізм, де слово «товариш» означало насправді «відчуття товариства», а не якусь маячню, як у більшості країн. Ми дихали повітрям рівності. Знаю, що тепер модно заперечувати, нібито соціалізм має щось спільне з рівністю. У всіх країнах світу велетенське плем’я продажних партійців і дрібних розбещених професорів усіма силами намагаються «довести», що соціалізм — це лише плановий капіталізм. На щастя, є й інше бачення соціалізму як такого. Звичайних людей в соціалізмі приваблює, змушуючи ризикувати власною шкурою, саме ідея рівності, в цьому його «магія». Для більшості людей соціалізм означає безкласове суспільство, і жодне інше. І саме тому для мене цінні місяці, проведені пліч-о-пліч з ополченцями. Поки вони існували як організація, іспанські ополченці були таким собі мікрокосмом безкласового суспільства. У