Читати книгу - "Битва королів"

Семвел Тарлі вичавив сумну посмішку.

— У батьковому замку я ніколи не почувався в безпеці.

«У богів жорстокі жарти»,— подумав Джон. Пип і Жаба, які аж булькали — так хотіли взяти участь у такій далекій розвідці, залишаються в Чорному замку. А от Семвел Тарлі, який сам себе вважає боягузом, тлустий, сором’язливий, на коні такий самий невправний, як і з мечем, має їхати у примарний ліс. Старий Ведмідь бере з собою дві клітки круків, щоб дорогою посилати про себе звістки. Мейстер Еймон уже сліпий, та й він надто слабий, щоб кудись їхати, тож замість нього має їхати його стюард.

— Семе, ти займатимешся круками. І хтось же має допомагати мені тримати Грена в руках.

Семове подвійне підборіддя затрусилося.

— Ти б і сам міг подбати про круків, або Грен... та хто завгодно! — мовив він з ледве вловимим розпачем у голосі.— Я б тебе навчив. І письма ти вмієш, тож Мормонтові листи зміг би писати незгірш за мене.

— Я — стюард Старого Ведмедя. Маю виконувати обов’язки його зброєносця, пильнувати коней, ставити йому намет; у мене часу не буде ще й за пташками наглядати. Семе, ти склав обітницю. Тепер ти — брат Нічної варти.

— Брат Нічної варти не повинен бути такий перестрашений.

— Ми всі перестрашені. Тільки дурні не бояться.

За два останні роки зникло забагато розвідників, серед них і Бенджен Старк, Джонів дядько. Двоє з дядькових вояків знайшлися зарізані в лісі, але одної холодної ночі їхні тіла повстали з мертвих... На згадку про це у Джона сіпнулися попечені пальці. У снах до нього досі приходила страшна істота — мертвий Отор з палючими блакитними очима й холодними чорними руками, але зараз про це Джонові ліпше було не згадувати.

— У страху немає нічого ганебного, казав мені батько, важить те, як ми з ним боремося... Давай я допоможу тобі зібрати карти.

Сем зажурено кивнув. Між полицями був такий вузький прохід, що протиснутися вдавалося тільки по одному. За сховищем починався один з тих коридорів, які чорні брати називають «хробачими ходами» — кручені підземні галереї, які з’єднують фортеці й вежі Чорного замку. Влітку хробачими ходами користувалися рідко (хіба що щурі та інші шкідники), а от узимку — зовсім інша справа. Коли намітало тридцять-сорок футів снігу, а з півночі, завиваючи, прилітали крижані вітри, тільки завдяки цим тунелям Чорний замок тримався як одне ціле.

«Вже скоро»,— подумав Джон, поки вони дерлися нагору. Він бачив гінця, який приніс мейстру Еймону звістку про кінець літа; бачив і великого крука з Цитаделі, білого й безшумного, як Привид. Одну зиму Джон уже пережив, коли був зовсім маленький, але всі погоджувалися, що та зима була коротка і м’яка. А ця буде геть інакша. Він це кістками відчував.

Заки вони вилізли нагору крутими кам’яними сходами, Сем уже пихтів, як ковальські міхи. Вони випірнули на шпаркий вітер, і Джонів плащ завирував і затріпотів. Привид спав, розтягнувшись попід стіною мазаної комори, але з появою Джона прокинувся й побіг до них, високо задерши пухнастого білого хвоста.

Сем, примружившись, поглянув на Стіну, яка нависала над ними, мов крижаний стрімчак сімсот футів заввишки. Іноді вона здавалася Джонові живою, могла бути в гуморі й не в гуморі. Колір криги зазвичай мінявся в залежності від того, як падало світло. То він був насичено-блакитний, як замерзлі річки, то сірувато-білий, як підталий сніг, а коли сонце затуляла хмара, він ставав світло-сірим, як пошерхлий камінь. Стіна тягнулася на схід і на захід, скільки сягало око, й була такою величезною, що порівняно з нею маліли дерев’яні фортеці й муровані вежі замку. Це був край світу.

«А ми їдемо за край».

Ранкове небо перерізували вузькі сірі хмари, але за ними виднілася блідо-червона смуга. Чорні брати називали цю мандрівну зірку Мормонтовим Смолоскипом, кажучи (лише напівжартома), що боги, либонь, запалили її, щоб освітити старому шлях через примарний ліс.

— Комета настільки яскрава, що її вже й удень видно,— мовив Сем, затуляючи очі книжками, які стискав у руці.

— Не думай про комету, Старому Ведмедю потрібні карти.

Великими стрибками Привид мчав попереду. Сьогодні зранку вгіддя здавалося знелюднілим: чимало розвідників сиділо зараз у борделі у Кротівці, полюючи на «підземні скарби» й напиваючись як чопок. З ними пішов і Грен. Пип з Гальдером і Жабою запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відзначити першу розвідку. Хотіли, щоб і Джон із Семом пішли з ними, але Сем боявся повій майже так само, як примарного лісу, а Джон у цьому брати участі не хотів. «Роби як знаєш,— сказав він Жабі,— а я дав обітницю».

Проходячи повз септ, він зачув голосні співи. «В переддень битви комусь із вояків потрібні повії, а комусь — боги». Цікаво, подумав Джон, хто з них почувається потім краще? Його особисто септ вабив не більше за бордель; його боги збудували собі храми у пралісі, де розкинули біле віття віродерева. «За Стіною Семеро не мають сили,— подумав Джон,— а от мої боги чекатимуть на мене».

Перед зброярнею сер Ендрю Тарт тренував новобранців. Вони приїхали вчора разом з Конві, одним з «перелітних воронів», які збирають людей на Стіну по всіх Сімох Королівствах. Серед новеньких був сивобородий старий, який спирався на ціпок, двоє білявих хлопців (з вигляду — брати), чепуристий юнак у брудних шовках, нечесаний клишоногий дядько і якийсь усміхнений телепень, що забрав собі в голову, наче він вояк. Сер Ендрю саме збивав з нього пиху. Як військовий інструктор, він був лагідніший, ніж сер Алісер Торн, однак і його уроки лишали синці. Сем кулився при кожному ударі, а от Джон Сноу пильно придивлявся до шермицерії.

— Що скажеш про них, Сноу?

У дверях зброярні стояв Донал Ной у шкіряному фартусі на голі груди; уперше обрубок його лівої руки був нічим не замотаний. Широкий у грудях, череватий, з приплюснутим носом і колючою щетиною на щоках, Ной мав не надто привабливий вигляд, але бачити його все одно було приємно. Зброяр довів, що з нього гарний товариш.

— З них не вивітрився дух літа,— озвався Джон, а сер Ендрю в цей час наскочив на свого супротивника, як бик, і той розтягнувся на землі.— Де їх Конві назбирав?

— У підземеллях якогось лорда поблизу Мартингорода,— відповів коваль.— Розбійник, цирулик, старець, двійко сиріт і блудник. Ось хто