read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на Великій війні 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

149
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на Великій війні" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 27 28 29 ... 164
Перейти на сторінку:
жіночкою пішов погуляти. Воно ж музикам це легко, бо по святах вони працюють, а там, де свято, там і наливають, а де наливають, там жіночки веселі збираються. Раніше у гречку стрибали, але як кукурудза з’явилася, почали до кукурудзи ходити, бо висока вона, тінява, затишно в ній, наче в хаті. Ну ото пішов Михась із дівкою, вляглися відпочити. А тут господар кукурудзи їде. Бачить, щось біле блимає серед кущів. Подумав, чи свиня якась потраву чинить, чи злодій якийсь. Та й пальнув із рушниці сіллю. І сіль посікла Михасю філейні частини. Заверещав він, смикнувся тікати, але така дивина в нього вийшла, як у собак буває, коли налякають їх. Смик-смик — і на місці. „Відпусти! — кричить — Відпусти!“. А жіночка сама перелякалася страшенно, не розуміє, що сталося, кричить: „Та чи я тебе тримаю!“. Тут господар у кукурудзу зазирнув. А там чудовисько о чотирьох ногах і чотирьох руках, сраки теж дві, як і голови. Кричать, про допомогу благають, а роз’єднатися не можуть. Довелося до села везти та у великий чан садовити і теплою водичкою відливати. Коли роз’єднали їх, то чоловік тієї жіночки надягнув Михасю на голову барабан і бубон. Довелося нові купувати. Ото і став Михась Відпусти, інакше й не звали.

А Василя Вареника назвали так, бо колись перечепився він на станційному буфеті з одним торгівцем. Чогось почали вони сперечатися, які вареники кращі: ті, що на воді, чи ті, що на парі. Василь за парові стояв: паровий вареник — то біла кістка, шляхетне панство і офіцери серед вареників, а водяні — так собі, для ледарів наїдок. Але торгівець був інакшої думки, вихваляв водяні вареники, а парові лаяв. Василь приніс із трактиру порцію парових, щоб переконати торгівця, а той відкусив трохи і сплюнув, сказав, що гівно ніколи не їв і не їстиме. Василь йому спересердя у пику дав. А торгівець йому на голову горщик із варениками одягнув. Ото і став Вася Вареником.

— Можна, Іване Карповичу? — питаються.

— Заходьте. А де решта оркестру?

— Решта лежать біля трактиру, сплять, бо перебрали. А ми ось на ногах стоїмо, — кажуть, і видно, що стоять лише тому, що удвох, спираються один на одного.

— А зіграти зможете?

— Зможемо.

— Веселого?

— Веселого.

— Такого, щоб наче чорти на вилах підкидали?

— Підкинуть!

— То давай!

Всілися вони, інструменти підготували, князь на них дивиться скептично. А вони сутужні якісь.

— Зрозумів! — киваю. Налив хлопцям по чарці, наклав на тарілку закуски, підніс. Випили вони. Хлібом занюхали. Заграли. Спочатку нескладно трохи, бачу, що кривиться Великий князь. Але тут же, як у парильні, почекати треба. Оно хлопці розігрілися, швидше заграли, штабс-капітан прокинулися, вже і я підхопився, бо ж не можна сидіти під таку музику! А тоді вже і Великий князь із місця як зірвався та як затанцював!

Ну й почалося. Танці, пісні, настоянка рікою, ще двічі у парильню ходили, по настоянку ще посилали. Потім феєрверк був, знов-таки купці хотіли висловити повагу правлячому дому. Ну й закрутилося, Єлизавето Павлівно, таке, що хай Бог милує. Далі пам’ятаю я шматками. Що полягали спати лише по обіді. Прокинулися вранці. Знову свято. Вже без коньяків, французьких страв, шампаню, полячок та негрів, а у лазні, з їжею простою і музиками. Парилися, пірнали, танцювали, пісні волали. Наступного разу коли прокинувся, їхали вже у потязі. Ну, думаю, дякувати Богові, поїхали нарешті на фронт, кров за Отєчество проливати.

Тільки очі заплющив, коли будять.

— Іване Карповичу, Бахмач! — кажуть мені.

Я усміхнувся, бо згадав, що в цьому місті зустрів Вас, Єлизавето Павлівно. Подумав про те, наче у раю побував, а потім умить у пеклі опинився, бо як заболить голова! Сухо у роті, наче в пустелях Туркестану! Голову руками обхопив, бо таке враження, що ось-ось розвалиться.

— Вставайте, Іване Карповичу! — смикає мене хтось наполегливий.

— Не можу, не чіпайте мене! — стогну я.

— Дворянство і купецтво Конотопського повіту вас чекає! Урочисте відправлення добровольців!

— Великий князь же відправляє.

— Великий князь наказав і вам готуватися!

— Не можу, — зітхаю я. — Захворів я.

— Так у нас ліки є, Іване Карповичу, — трясуть мене. Розумію, що не відчепляться, але немає в мене сил, щоб підвестися. — Іване Карповичу, швидше! Часу небагато залишилося.

Розплющую очі, хлопець якийсь переді мною. Тримає тацю, а на ній чарка горілки і огірок на тарілочці малосольний. Як побачив я ту кляту горілку, то аж здригнувся, відсахнувся, наче від нечистої сили.

— Води! Води дай! — простогнав.

— Води Іван Іларіонович наказав дати лише після того, як горілочки вип’єте і огірком закусите, — каже хлопець.

— Так точно! — гримить штабс-капітан і забігає в купе. — Ну ж бо, Ваню, підводься! Часу немає розлежуватися, Велика війна почалася!

Я подивився на нього і аж рота роззявив від здивування. Бо їх благородь були в мундирі, виголені, з помитим волоссям і виглядали так, наче позаду не було ані підвалу повітового управління, ані лазні на березі Сули.

— Давай, давай, Ваню!

— Не можу, ваша благородь. Мертвий я, — чесно зізнаюся.

— А ти випий!

— І думати не можу про цю горілку, не те що пити! — вже злякався я.

— А ти не думай, ти візьми і випий. Просто ж! Давай!

— Не можу!

— Це наказ! Заради государя імператора!

І що мені залишалося, га, Єлизавето Павлівно? Я ж тепер військова людина, для мене наказ — святі слова, обов’язкові для виконання. Узяв чарку і випив. Ще коли пив, то думав, що от зараз усе і виблюю.

— Ковтай, ковтай! — втрутився штабс-капітан, і я ледь ковтнув. — Огірок! — Я закусив. — Тепер дихай глибоко! — І я дихав. Іван Іларіонович почекав хвилину, а потім зазирнув мені в очі. — Ну як?

Я перелякано прислухався до організму. Воно ж, Єлизавето Павлівно, у кожній справі важлива звичка. Ото якщо ти щодня верхи їздиш, то добре їздиш, якщо щодня стріляєш, то добре стріляєш. А якщо випиваєш частенько, то і до цього звикаєш. А я ж, як Ви самі знаєте, пиятикою не захоплювався, хіба що міг чарку ввечері випити. А тут же — як ото панотця за плуг поставити. Не витримало тіло, а голова так взагалі.

— Ну, Ваню, як?

— Та той, — скривився я,

1 ... 27 28 29 ... 164
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на Великій війні"