Читати книгу - "На лезі клинка"

Обережно ступаючи по слизькому камінню, Лоґен звично замислився про те, як би було найкраще штурмувати цю споруду. А ніяк. Навіть якщо мати тисячу відбірних бійців. Перед дверима був лише вузький кам’яний виступ — ніде поставити драбину чи замахнутись тараном. Стіна сягала десь із десять кроків у висоту, а брама здавалась міцною, наче камінь. А якщо вони ще й міст зруйнують… Лоґен перехилився через край і зглитнув. Падати було далеко.

Він глибоко вдихнув і загупав кулаком по мокрій зеленій міді. Чотири сильних громохких удари. Він гупав так у браму Карлеона після битви, і міщани поквапились здатись. Але зараз ніхто не квапився.

Лоґен зачекав. Постукав ще раз. Зачекав. Він все більше промокав від туману, що піднімався від річки. Лоґен зціпив зуби і підняв руку, щоб постукати знову. Відкрилася вузька щілина, і на нього з-за товстих ґрат холодно глянула пара водявих очей.

— Хто це там? — гаркнув грубий голос.

— Мене звати Лоґен Дев’ятипалий. Я…

— Не знаю такого.

Лоґен сподівався на привітніше вітання.

— Я прийшов, щоб побачити Баяза.

Йому не відповіли.

— Першого з…

— Так. Він тут.

Проте двері не відчинили.

— Він не приймає відвідувачів. Я казав про це останньому посланцю.

— Я не посланець, зі мною Малакус Кей.

— Малака хто?

— Кей, учень мага.

— Учень?

— Він дуже хворий, — повільно промовив Лоґен. — Він може померти.

— Кажеш, хворий? І може померти?

— Так.

— Як там тебе, скажи ще раз, звати…

— Та відкрий ти ці йобані двері! — Лоґен намарне помахав кулаком перед щілиною. — Будь ласка!

— Ми не впускаємо всіх підряд… зачекай. Покажи мені свої руки.

— Що?

— Покажи руки.

Лоґен підняв руки вгору. Водянисті очі поволі пройшлися по його пальцях.

— Їх дев’ять. Одного немає, бачиш? — Він підніс обрубок до щілини.

— Дев’ять, так? Треба було з цього і починати.

Брязнули засуви, і двері зі скрипом прочинилися. З іншого боку на нього підозріло дивився літній чоловік, який згинався під вагою старомодного обладунку. Він тримав довгий меч, який був для нього заважким. Вістря меча шалено танцювало, хоча він силкувався втримати його вертикально.

Лоґен підняв руки.

— Я здаюсь.

Старий воротар не усміхнувся. Він щось невдоволено буркнув, коли Лоґен проминув його, а тоді закрив важкі двері, накинув засуви, розвернувся і поплентався геть, не сказавши більше ні слова. Лоґен рушив за ним вузькою долиною, яку всівали дивні будиночки — побиті негодою, вкриті мохом, напівзаглиблені у стрімкі скелі, що з’єднувалися з гірським схилом.

На порозі одного із будинків працювала за прядкою понура жінка, яка зміряла Лоґена похмурим поглядом, коли він з непритомним учнем на плечі проходив повз неї. Лоґен відповів їй посмішкою. Вона була аж ніяк не красунею, але вже пройшло стільки часу, відколи він… Жінка пірнула в дім і грюкнула за собою дверима, покинувши прядку на дворі. Лоґен зітхнув. Стара магія досі діяла.

Наступним будинком була пекарня з присадкуватим димарем. Від запаху свіжого хліба у порожньому шлунку Лоґена забурчало. Трохи далі сміялися і грались, бігаючи довкола низенького старого дерева, кілька темноволосих дітлахів. Вони нагадали Лоґенові його власних дітей. Ні, вони не були на них схожі, просто його охопила печаль.

Треба визнати, що Лоґен був трохи розчарований. Він очікував побачити щось мудріше, і значно більше борід. Але ці люди не здавались надто мудрими. Вони виглядали як будь-які інші селяни. Схожий вигляд мало і його сільце до приходу шанка. Він задумався, чи потрапив у те місце, що треба. А тоді вони звернули за поворот.

Попереду у скелю були вбудовані три величезні, гострі вежі. Вони з’єднувалися в основі, але розходились вище, і були вкриті темним плющем. Здавалось, ніби вони значно старіші навіть за міст чи дорогу — такі давні, як сама гора. Біля підніжжя веж купчилося розмаїття інших будівель, що тулились до країв широкого двору, на якому люди займались щоденними справами. Худа жінка на ґанку збивала масло. Приземкуватий коваль намагався підкувати невгамовну кобилу. Старий голомозий м’ясник у заляпаному фартуху, дорубавши м’ясо якоїсь тварини, тепер мив закривавлені руки в кориті.

А на широких сходах перед найвищою із трьох веж сидів величний стариган. Він був одягнений в усе біле, мав довгу бороду, гачкуватий ніс і біле волосся, що спадало з-під білої шапочки. І це нарешті вразило Лоґена. Перший з-поміж магів, безперечно, виглядав, як треба. Помітивши Лоґена, він зірвався зі сходинок і поспішив до нього, тріпочучи білою мантією.

— Поклади його тут, — пробурмотів він, вказавши на галявину біля колодязя, і Лоґен опустився навколішки та якомога обережніше поклав Кея на землю, тамуючи нестримний біль у спині.

Старий нахилився над Кеєм і приклав до його чола вузлувату руку.

— Я приніс назад твого учня, — тупувато сказав Лоґен.

— Мого?

— Хіба ти не Баяз?

Старий розсміявся.

— О ні, я Веллс, наглядач Бібліотеки.

— Я Баяз, — долинув з-за спини голос.

До них поволі йшов, витираючи руки об ганчірку, м’ясник. Він виглядав літ так десь на шістдесят, але був коренастим, мав виразне, покраяне борознами обличчя і коротко стрижену бороду. На голові в нього не було ні волосини, і денне сонце яскраво виблискувало на його смаглявій маківці. М’ясник не був вродливим чи величним, але коли він наблизився, в ньому усе ж проявилось дещо особливе. Впевненість, відчуття владності. Цей чоловік звик наказувати і підкоряти.

Перший з-поміж магів взяв ліву руку Лоґена і тепло стиснув її поміж своїх долонь, а тоді повернув її й оглянув обрубок втраченого пальця.

— Отже, ти Лоґен Дев’ятипалий. Той, кого звуть Кривавою Дев’яткою. Я чув історії про тебе, хоч і не вилазив з бібліотеки.

Лоґен спохмурнів. Він здогадувався, які історії могли дійти до старого.

— Це було давно.

— Звичайно. У кожного з нас є минуле, еге ж? Я не звик судити-рядити про людей, покладаючись на поголос.

Баяз усміхнувся. Широкою, приємною, білосніжною усмішкою. На його зморшкуватому обличчі з’явився дружній вираз, але в глибоко посаджених, блискучих зелених очах ховалася твердість. Кам’яна твердість. Лоґен заусміхався у відповідь, хоча вже зараз розумів, що не хотів би мати цього чоловіка за ворога.

— І ти повернув наше заблукале ягня до стада, — Баяз похмуро подивився на Малакуса Кея, який нерухомо лежав на траві. — Як він?

— Гадаю, він житиме, сер, — сказав Веллс, — але треба забрати його з холоду.

Перший з-поміж магів клацнув пальцями, і понад будинками луною прокотився грім.

— Допоможіть йому.

Підбіг коваль, який вхопив