Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

справи і могли бути розцінені як упереджений тиск на підсудного. В підсумку Бердок оголосив Джонсона винним в ініціюванні бійки та присудив йому сплатити великий штраф у сумі тисяча доларів, тоді як Фергюсона, першого підсудного, звинуватили в участі в дебоші і присудили йому сплатити п’ятдесят доларів Томасові Грісволду, власникові «Бар і гриль Тома», для компенсації вартості нового стільця та шести склянок. Це був оптимальний результат, цілковите й повне звільнення від тягаря, якого він носив увесь цей час на спині і, коли Фергюсонові друзі й родина зібралися довкола нього, щоб відсвяткувати перемогу, він подякував Макбрайду за його добросовісну працю. Напевне, цей чолов’яга знав, врешті-решт, що робить. Принстонське братство. Якщо вірити цьому міфу, то кожен принстонець був пов’язаний якимись узами з іншими принстонцями різних поколінь, у питаннях життя і смерті і, якщо Фергюсон справді був людиною Принстона, якою, на його думку, він був дотепер, то хто може стверджувати, що Тигр не врятував йому шкуру?

Невдовзі потому, як усі одинадцятеро залишили будівлю суду і вийшли на стоянку в пошуках їхніх авто, Лютер наблизився ззаду до Фергюсона, обійняв його за плечі й промовив: Потурбуйся про себе, Арчі. Я від’їжджаю. Фергюсон ще не встиг відповісти, коли Лютер різко повернувся і швидко попрямував у протилежному напрямку, до свого зеленого «б’юїка», припаркованого біля виходу перед стоянкою. Фергюсон сказав собі: Ось так воно й робиться. Ні сліз, ні широких жестів, ні розчулених обіймів. Просто посади свою дупу в автівку і рушай, сподіваючись на краще життя в сусідній країні. Грандіозно. Але, знову-таки, як можна казати «бувай» країні, яка для тебе вже не існує? Це так, наче потиснути на прощання руку покійнику.

Поки Фергюсон спостерігав, як доросла версія чотирнадцятирічного розбишаки всідалася в авто, в полі зору раптово з’явилася Емі. Двигун завівся, і в останню секунду, коли «скайларк» уже рушив, вона розчахнула дверцята з пасажирського боку і застрибнула в салон.

Вони поїхали разом.

Це не означало, що вона мала намір перебиратися з ним до Канади. Це лише свідчило: прощатися було тяжко, в той момент надто тяжко.

Друга частина подальших подій стосувалася Гордона Девітта й міфу про Принстонське братерство. Обіди для стипендіатів Волта Вітмена проводили щороку протягом першого тижня осіннього семестру, і Фергюсон поки що відвідав два з них, один – як новачок і другий – як другокурсник. Встати з місця для поклону як один із вихідної четвірки першого року навчання, встати, щоби вклонитися, коли їхні ряди на другий рік зросли до восьми, далі обід з трьох страв з куркою в їдальні викладацького клубу, перед яким лунають короткі промови президента університету Роберта Ф. Гохіна та інших службовців Принстона, сповнені надій ідеалістичні заяви з приводу юнацтва Америки та майбутнього країни, саме те, що можна було очікувати на подібних зібраннях, проте Фергюсонові сподобалися деякі з фраз, проголошені Девіттом на першій з цих зустрічей, чи, принаймні, незграбний і щирий стиль його висловлювань, не лише про те, що кожен хлопець заслуговує на шанс, незалежно від його походження, а й власні спогади про прибуття до Принстона як випускника середньої школи, вихідця з незаможної сім’ї і яким недоречним він почувався на початку, і це зачепило струну в душі новачка Фергюсона, який на момент тієї промови прожив у кампусі лише три дні. Наступного року Девітт устав і проголосив майже ідентичну промову – проте з одним вагомим доповненням. Він згадав про війну у В’єтнамі, наголосивши на обов’язку всіх американців об’єднати зусилля, аби відкинути назад хвилю комунізму, і жорстко розкритикував дедалі більшу кількість молодих людей та засліплених антиамериканських лівих, котрі виступали проти війни. Девітт був на боці «яструбів», але чого можна було очікувати від снайпера з Волл-стріт, який змусив мільйони служити в окопах американському капіталу? До того ж він був випускником того самого університету, що дав освіту Джону Фостеру Даллесу та його братові Аллену, двом чоловікам, які вигадали «холодну війну» в ролі державного секретаря та директора ЦРУ за правління Ейзенгауера і, якби ці двоє не вчинили всього того в п’ятдесяті роки, Америка не воювала би проти Північного В’єтнаму в шістдесятих.

Так чи інакше, Фергюсон був радий прийняти гроші від Девітта і, попри всю відмінність у політичних поглядах між ними, він симпатизував йому як людині. Невисокий і кремезний, з густими бровами, ясними карими очима та квадратною щелепою, він енергійно потиснув Фергюсонові руку при їхній першій зустрічі, побажавши всього найкращого в світі хлопцеві, який розпочав свою академічну кар’єру, та вдруге, коли успіхи першого року Фергюсонового навчання були зафіксовані письмово, Девітт назвав його на ім’я. Продовжуй свою успішну діяльність, Арчі, промовив він, я дуже пишаюся тобою. Фергюсон став одним із його хлопців, а Девітт щиро цікавився справами своїх хлопців і уважно стежив за їхніми успіхами.

Наступного ранку після суду Фергюсон попрощався зі своїми друзями з Вермонту і рушив назад до Нью-Йорка. Переживання останніх трьох тижнів виснажили його і змусили багато чого осмислити. Сцена бійки в барі, хвиля насильства в Ньюарку, живі тілесні спогади про кайданки на його зап’ястях, біль у шлунку під час судового засідання, несподіване, але зважене Лютерове рішення розпочати нове життя в Монреалі, і ще Емі, бідолашна, спустошена Емі, що відчайдушно мчала до автомобіля. Про це він також мусив написати книжку, яку, він сподівався, зможе створити, і потрохи він знову заспокоївся і почав знаходити комфорт у своїй кімнаті, за своїм столом та у довгих вечірніх телефонних розмовах із Селією. Одинадцятого серпня мати зателефонувала йому й повідомила, що того дня поштою надійшов лист із Програми стипендій Волта Вітмена. Йому прочитати зміст листа по телефону чи переслати на Східну Вісімдесят дев’яту вулицю? Фергюсон, припустивши, що в листі немає нічого важливого, найімовірніше, повідомлення від місіс Томазіні, секретаря Програми щодо дати й часу наступного вересневого сніданку, попросив матір не хвилюватися й переслати йому лист наступного разу, коли вона поверне на пошту. Минув цілий тиждень, поки лист дістався Нью-Йорка, але вранці того дня, у п’ятницю, вісімнадцятого серпня, Фергюсон вирушив до Вудз-холу автобусом «Трейлвейз» (його «понтіак» був у майстерні на дрібному ремонті), і в результаті, повернувшись від Селії аж у понеділок, двадцять першого числа, Фергюсон відкрив конверт і отримав другий за те літо удар в обличчя.

Лист, як виявилося, був не від місіс Томазіні, а від Гордона Девітта, лаконічний лист від засновника Програми стипендій Волта Вітмена, в якому Фергюсонові повідомляли про те, що Девітт дізнався про низку сумних фактів від колишнього