Читати книгу - "Спомини"

Див.: Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького до духовенства “Обернулася картка історії” 26 вересня 1939 року // Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання, т. 3: 1939–1944. Львів 2010, док. № 2, с. 7–8 (або Письма-послання митрополита Андрея з часів большевицької окупації. Йорктон 1961, с. 1–2; Львівські єпархіяльні відомості ІХ-Х (1939), додаток).

Василь Лициняк (1873–1951) — священик Перемиської єпархії, церковний і суспільний діяч, педагог, опікун багатьох доброчинних та економічних установ, почесний крилошанин (1924), прелат Львівської митрополичої капітули (1941). Родом із с. Сурохів Ярославського повіту, навчався у Львівському університеті та семінаріях Львова (1893–1896) й Перемишля (1896–1897); одружився з донькою директора школи в Ярославі та був висвячений у 1897 р. Працював парохіяльним сотрудником і катехитом народних шкіл у Великих Мостах Жовківського повіту (1897–1898), Жужелі Сокальського повіту (1898–1899), сотрудником та катехитом шкіл у Ярославі (1899–1905). У 1905 р. переведений до Львівської архиєпархії, де працював катехитом у гімназіях Львова (1905–1929), згодом директором приватної учительської семінарії ЧСВВ у Львові (1930–1934), директором (1934–1939) та завпедом (1939–1940) гімназії сестер-василіянок у Львові. У 1907–1911 pp. був другим віце-ректором Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Лициняк мав великий авторитет серед духовенства та громадськости, був у досить близьких стосунках з митрополитом Шептицьким і мав на нього вплив. З митрополитового доручення опікувався сиротинцями, займався іншою соціяльною роботою. У середині 1943 р. деякий час проживав у м. Криниця. Після 1945 р. душпастирював у римо-католицькій Тарнівській єпархії (Польща). Помер у Польщі в 1951 р.

Особу “комісара Гагаріна” встановити не вдалося. Тут, мабуть, зайшла якась неточність, бо народним комісаром освіти УРСР у 1943–1948 pp. був Павло Тичина. Очевидно, йдеться про якогось локального представника комісаріяту освіти у Львові.

Михайло Марченко (1902–1983) — радянський історик, родом з Київщини, виходець з селянської багатодітної сім’ї. Закінчив Київську артилерійську школу, навчався в Інституті червоної професури при ВУЦВК (1932–1937), працював науковим співробітником Інституту історії України АН УРСР. Після окупації Львова більшовиками був призначений ректором Львівського університету. Протягом майже року своєї діяльности на посаді ректора (17.10.1939-14.09.1940) Марченко вів курс на деполонізацію та українізацію університету, збільшив число українців серед викладачів і студентів, запровадив українську мову викладання, додав до назви університету слово “український” та ім’я Івана Франка (“Львівський державний український університет ім. Івана Франка”). Втім, уже навесні 1940 р. Марченко був фактично відсторонений від керівництва, а 14 вересня 1940 р. знятий з посади ректора і відкликаний до Києва. Про нього див.: Володимир Качмар. Михайло Марченко — ректор Львівського державного українського університету в 1939/1940 pp. // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка 15 (2005) 81–90.

Іван Хома додав тут дату смерти Михайла Марченка і джерело інформації: “21.01.1983 (Свобода 19.4.1983)”. Подальша доля Михайла Марченка довгий час була оповита таємницею. Тож не дивно, що Йосиф Сліпий припустився тут неточности. Насправді ж, відразу після початку радянсько-німецької війни, 23 червня 1941 р., Марченко був заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі, перебував під слідством у в’язницях Томська, Маріїнська, Новосибірська. В лютому 1944 р. звільнений через брак доказів. Після звільнення працював у Новосибірському педінституті, а влітку 1945 р. повернувся до Києва, викладав історію України в Київському педінституті ім. М. Горького. У 1957–1974 pp. був професором Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Помер 21 січня 1983 р. Див.: Олександр Рубльов. Маловідомі сторінки біографії українського історика: М. І. Марченко // Український історичний журнал 1 (1996) 106–118.

Омелян Ґорчинський (або Горчинський, 1988–1954) — священик Перемиської єпархії, видатний проповідник, крилошанин митрополичої капітули, суддя митрополичого церковного суду другої інстанції. Родом з Тернополя, богословську освіту здобув в університетах Львова (1907–1909) та Інсбрука (1909–1912), у 1911 р. був висвячений на священика і працював спочатку префектом (1912–1917), а потім віце-ректором (1917–1921) духовної семінарії у Львові, брав участь у третьому Велеградському конгресі. У 1920-1921 pp. був сотрудником у архикатедральному соборі св. Юра, у 1921-1922 pp. працював віце-ректором та професором догматики в Перемиській духовній семінарії. У 1922 р. повернувся до Львова, працював катехитом у школах Жидачева і Львова (1922–1927), служив в Успенський церкві у Львові (1924–1938), а згодом став завідателем собору св. Юра і заступником декана Львова. З 1944 — почесний крилошанин Львівської митрополичої капітули, у 1945 — обраний генеральним вікарієм. У квітні 1945 р. заарештований радянськими карними органами, 5 червня 1946 р. засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував у Воркуті (Комі АРСР), де зустрічався зі Сліпим. Помер у концтаборі Потьма Мордовської АРСР 27 липня 1954 р. Кандидат на беатифікацію.

Дмитро Левицький (1877–1942) — адвокат і громадський діяч Галичини та Буковини, редактор щоденника “Діло”, співзасновник і перший голова УНДО (1925–1935), у 1928–1935 — посол до польського сейму і голова Української парламентської репрезентації, у 1936–1939 — голова Українського координаційного комітету у Львові.

Володимир Кузьмович (1886–1943) — політичний і громадський діяч, педагог і журналіст, у 1920-х роках — директор гімназії “Рідної Школи” у Дрогобичі, у 1930-х — інспектор “Рідної Школи” у Львові, активний діяч УНДО, в 1935–1938 — посол до польського сейму. Заарештований більшовиками у 1939 p., помер на засланні у 1943 р.

Григорій (або: Гринь) Тершаковець (1877–1958) — галицький громадський і політичний діяч, посол до Галицького сейму (1913–1914), член Української національної ради та Українського трудового конгресу в Києві, почесний член “Просвіти” й товариства “Сільський Господар” у Львові, посол до польського сейму від УНДО у 1928–1938 pp. У 1919 р. був заарештований поляками і провів кілька місяців у таборі в Дембліні. З приходом радянської влади в 1939 р. заарештований і засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР на вісім років таборів з конфіскацією майна. Ув’язнення відбував у Комі АРСР. Після закінчення терміну ув’язнення був звільнений, але в 1948 р. знову арештований і засуджений на