Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

Це було гірке пробудження. Гіршого пробудження в його житті ще не було.

15 У північних народів ясен вважається Світовим деревом.

Розділ 5

Як до короля прийшла допомога

Страждання тривали недовго. Майже одразу почувся удар, потім ще один, і за мить перед ним стояли двоє дітей. Він точно знав, що вони з’явилися не з-за дерева, до якого він був прив’язаний, бо він почув би. Насправді, вони взялися нізвідки. Він одразу ж відзначив, що вони були одягнені в таку ж саму дивну неяскраву одежу, як і люди з його сну; одразу зрозумів він і те, що перед ним стояли наймолодші з тих сімох — хлопчик та дівчинка.

— Ох, — сказав хлопчик, — аж дух захопило! Мені навіть здалося…

— Скоріш розв’яжи його, — урвала його дівчинка, — поговоримо потім. — А тоді додала, повернувшись до Тіріана: — Вибачте, що так довго. Прийшли, щойно змогли.

Поки вона це казала, хлопчик витягнув із кишені ножа та поспіхом зрізав з короля пута — надто швидко. У короля настільки заніміло тіло, що, коли останню мотузку було зрізано, він завалився вперед на коліна та руки. Лише добряче розтерши ноги, він зміг підвестися.

— То були ви, — почала дівчинка, — то ви з’явилися до нас, коли ми вечеряли? Десь тиждень тому?

— Тиждень, добра дівчино? — здивувався Тіріан. — Відтоді й десяти хвилин не минуло.

— Звичайна плутанина з часом, Поул, — пояснив хлопчик.

— Я пригадую, — сказав Тіріан, — що про це оповідалося в старих казках. Час у вашій дивній країні пливе не так, як у нас. До речі, уже треба забиратися звідсіля, бо мої вороги близько. Чи підете ви зі мною?

— Звичайно, — відповіла дівчина. — Ми тут, аби допомогти вам.

Тіріан підвівся і повів їх униз пагорбом, на південь від хліва. Він уже знав, куди їм податися, але спершу потрібно було добратися до каменів, де вони не залишили б слідів, та перетнути річку, аби відбити будь-який запах. Добру годину вони обережно пробиралися кам’яними підніжжями та переходили вбрід річки, і весь цей час було не до балачок — не вистачало подиху. Але Тіріан ні-ні, а й зиркав на своїх супутників. Якось дивно і водночас ніяково було Тіріану йти поряд зі створіннями з іншого світу, але тепер і старі історії здавалися більш правдивими, аніж будь- коли… Ніби от-от могло трапитися що завгодно.

— Тепер, — сказав Тіріан, коли вони опинилися на краю маленької долини, яку з обох боків обступали березові гаї, — ми у відносній безпеці від тих лиходіїв і можемо йти повільніше.

Зійшло сонце, усюди блищала роса і співали пташки.

— Здається, не завадило б і щось перехопити. Ми-то з Поул уже поснідали, а от вам, сір, саме час, — зауважив хлопчик.

Тіріан замислився був над тим, що ж означає те «перехопити», але коли хлопчик відкрив опуклий ранець і витягнув звідтіля засмальцьований м’який пакунок, усе стало зрозуміло. Король зголоднів, мов звір, хоча й до цієї миті зовсім того не помічав. У пакунку знайшлися два сендвичі з яйцем, два с сиром та два з якоюсь пастою. Якби не голод, останні два Тіріан і до рота не взяв би, бо в Нарнії таке не їсть ніхто. Поки він доїдав останній сендвич, вони дійшли до низу долини і знайшли моховий стрімчак, з якого било маленьке піняве джерельце. Усі троє зупинилися, аби напитися і збризнути розпалені обличчя.

— Саме час, — сказала дівчина, відкидаючи з лоба мокре волосся, — тобі розповісти нам, хто ти такий, чому був прив’язаний і що тут взагалі коїться.

— Із превеликим задоволенням, ясна панночко, — погодився Тіріан, — але не можна стояти на місці.

Вони продовжили свій шлях, і Тіріан розповів їм, хто він і що з ним трапилось.

— …Тепер, — закінчив він, — я направляюся до однієї вежі з тих трьох, що були зведені моїм предком у Ліхтарній пустці супроти зловмисників, що вешталися там колись. Хвала Асланові, у мене не вкрали ключі. У тій вежі ми знайдемо зброю і деякий провіант, хоч би і самі сухарі. Там ми будемо в безпеці, доки вирішимо, що робити далі. А тепер, будь на те ваша ласка, розкажіть мені, хто ви є, та вашу історію.

— Мене звуть Юстас Бяклі, а це Джил Поул, — сказав хлопчик, — ми вже якось були в Нарнії, але дуже і дуже давно, більш ніж рік за нашим часом, і був тут хлопчина на ім’я принц Ріліан, та тримали того хлопчину ув’язненим у підземеллі, а простоквак Трясогуз якось устромив його…

— Ха! — вигукнув Тіріан. — То ви ті самі Юстас та Джил, що врятували короля Ріліана з чаклунського полону?

— Так, то були ми, — сказала Джил. — Тож він тепер король Ріліан? Звичайно ж, король, я і забула.

— Так, — відповів Тіріан, — я його нащадок у сьомому коліні. Він помер більш ніж двісті років тому.

— Уф, — Джил скривила личко, — ось що найстрашніше у поверненні в Нарнію.

Та Юстас продовжив:

— Тепер ви знаєте, хто ми, сір. А ось що трапилося з нами. Професор та тітка Поллі зібрали нас, «нарнійців», у себе…

— Ті двоє мені не знайомі, Юстасе, — сказав Тіріан.

— Вони двоє прийшли до Нарнії на початку часів, у той день, коли звірі почали говорити.

— Присягаюся гривою Лева! — вигукнув Тіріан. — Ці двоє? Лорд Діґорі та леді Поллі! З початку часів! І досі живі у вашому світі? Яке чудо! Але розповідайте ж далі!

— Не те що б вона була нашою рідною тіткою, — сказав Юстас, — Її звуть міс Пламер, але ми звемо її тітка Поллі. Тож вони двоє зібрали нас частково задля розваги — щоб вдосталь побалакати про Нарнію (бо більш ні з ким про такі речі балакати не можна), а частково тому, що Професору здалося, начебто ми чомусь потрібні в Нарнії. А потім, мов примара чи бозна-що, з’явилися ви, ваша величносте, майже до смерті нас налякали та зникли, не кажучи ні слова. Після того ми знали точно, що щось сталося. Наступним питанням було — як сюди потрапити, бо не можна ж просто захотіти і переміститися в інший світ. Тож ми добренько це обговорили, і Професор сказав, що єдиний шлях — то магічні кільця, ті самі, завдяки яким він і тітка Поллі потрапили до Нарнії багато років тому, задовго до того, як народилися ми. Ті кільця було зарито